Міркування про смисл перекладацької праці Василя Стуса можна згрупувати за такими напрямами: 1) відгуки на опубліковані переклади; 2) суб’єктивні спостереження за процесом перекладацтва; 3) коментарі, що переростають у короткі есеї про улюблених авторів.
Серед різноманітної лектури В.Стуса переклади займають особливе місце.
Листи поета починаючи з 1960-х років свідчать, що він уважно слідкував за книжковими новинками і журнальними публікаціями перекладної літератури, переважно художньої і філософської. У листах 1970-1980-х з місць неволі такий інтерес набуває екзистенціального смислу. Зустріч із опублікованими перекладами вподобаних авторів або тих, котрі викликали зацікавлення, була щоразу комунікативним проривом в умовах максимально обмеженого горизонту спілкування. В.Стус дорожив кожною "зустріччю" і відгукувався на прочитане розлогими міркуваннями, в яких есеїстичний виклад сусідив із аналізом, критикою і персональними, майже щоденниковими, враженнями. Характерним є прохання з листа до дружини від 5.07.1981: «У «Всесвіті», крім подачі про Київ, здається, теж нічого нема. Шкодую, що не матиму 6-го номера, де М.О.Лукаш подає французьких поетів. Ти, Валю, бодай перепиши назви віршів. А коли вподобаєш які вірші Верлена, Бодлера, Рембо, то й їх перепиши». Правда, не завжди враження від прочитаного були позитивними. Так у зверненні до дружини і сина, датованому орієнтовно лютим-березнем 1974, він пише: «Прочитав у Всесвіті переклади Брехта. Маю стильові завваги, але кому їх викажеш?»
На публікацію перекладів Миколи Бажана з Райнера Марії Рільке у журналі «Всесвіт» (1973, № 10) 7.12.1973 Василь Стус відгукується довгим листом до дружини і сина, власне, полілистом, зверненим не лише до рідних, але й до друзів, котрих могли б зацікавити його думки. Значна частина цього листа може бути розглянута як повноцінна рецензія : «Я вже давніше думав, що єдиний український партнер Райнера Марії — Бажан, чия власна сфера поетична чи не найближча до пошукуваної, як кажуть дисертанти. Щоправда, Микола Платонович інколи занадто пафосний, обернений до читача, немає в ньому Рількової самовистачальності, самодоволення дуїнського жерця. Хіба ж Бажанові вдасться цей нюансовий дриблінг, ці пів-чвертьтони, ця евфонія, ця геніальна музичність, це упокорене співіснування чи радше — всвітііснування — існування-світом, як у австрійця? А мова? Райнерова мова стоїть на такому рівні, якого нашому письменству ще не скоро досягнути. Мабуть, на теперішньому бурхливому океані нашої поезії ці переклади (дай Боже, аби їх було більше!) стануть найцікавішою темою, школою, наукою, здобутком».
Микола Бажан (1904 – 1983) — український поет, перекладач, енциклопедист, громадський діяч. Народився в Кам’янці-Подільському, юність провів в Умані, а з 1921 жив і навчався у Києві, де зблизився з колом українських поетів-футуристів, публікувався під псевдонімом Нік Бажан. 1923 в Харкові, де він тоді мешкав, вийшла перша його збірка «Сімнадцятий патруль». У 1929-1932 жив у Києві, працював редактором у Всеукраїнському фотокіноуправлінні, згодом знову переїхав до Харкова, а потім повернувся до Києва. 1935 в ОДПУ на нього було заведено кримінальну справу як на члена підпільної організації. З другої половини 1930-х його твори стали більш лояльними до радянського політичного режиму, але до 1938 року він щоночі чекав арешту. 1939 нагороджений орденом Леніна, що змінило його статус і вивело на чільні позиції української радянської літератури. У часи Другої Світової війни працював головним редактором газети «За Радянську Україну», яка видавалася для окупованої території України, у 1950-ті був Головою правління Спілки письменників УРСР, з кінця 1950-х — головним редактором Головної Редакції «Української радянської енциклопедії». 1956 поставив питання про реабілітацію репресованих письменників. Його неповторна епічність виявляє себе у віршах і поемах. Переклав твори Шота Руставелі, Алішера Навої, Ярослава Івашкевича, Райнера Марїі Рільке.
Коментарі Василя Стуса образні і яскраві : «Бажан-філософ зугарен так ущільнити рядок, що кожне слово кричить криком, заки не обвикне з цим смертельним тиском існування («о бедный homo sapiens, существованье — гнет!»). Він може вдушити в свій залізний текст усе, не додавши нічого і не пропустивши нічого (звичайно, в особливо відповідальних місцях він продовжує свою попередню дискусію варіяцій). Шкода, що в поезії немає такого показника: питома вага стопи. Була б така, я сказав би, що в Бажана вона дорівнює питомій вазі чорних дір усесвіту: трильйони тонн на 1 см3».
Попри радісно-позитивний тон відгуку він таки додає трохи критики: «Найбільші, як на мене, вади Бажанові — строката мова, що окошилася на стилі ряду поезій, а також його маломузичність (він чує тільки ритми маршових бубнів). От би Бажанові та Тичинине вухо!».
Остання фраза показова для Василя Стуса — його відгуки на переклади завжди містять порівняння. Так у згаданому листі переклади Бажана він зіставляє із перекладами Освальда Бургардта і Бориса Пастернака, вказує на переваги українських версій перед перекладами російською Владіміра Мікушевича і Тамари Сільман [1]: «Я вражений, зачудований: нам подаровано переклади, яких не дали ні Сільман, ні Мікушевич».
Цікаво спостерігати, як легко він переходить від рецензування до міркувань щодо власних перекладів, почавши з розгубленого сумніву в своїх можливостях: «Сонети дуїнські в версії Бажана — то ідеальна для мене школа. Те, що я трохи знав із українських добажанових версій, було досить злецьке. Мені хотілося б докінчити свої переклади (докінчу обов’язково), але признаюся, що ці, Бажанові, переклади відбивають усяке бажання працювати коло них». Продовженням стають кількасторінкові розмисли щодо внутрішніх смислів перекладених ним сонетів, підкріплені самими текстами їх редакцій.
Показовими є прохання у листах до батьків, дружини, друзів допомогти йому отримати книжку перекладів Рільке, здійнених Миколою Бажаном [2]. Його прохання згодом виконала Михайлина Коцюбинська і жадане видання він отримав навесні 1975. Тоді ж у листі до Віри Вовк від 20.03.1975 він ніби продовжив свої міркування 1973-го : «Признаюся, що змагатися з Бажаном тяжко, але й можливо, хоч і не завжди (маю його Рільке, щойно виданого і щойно одержаного)».
Порівняння власних версій із версіями інших перекладачів у Стуса зазвичай пов’язане із прагненням до саморозвитку. Приклад містить лист до дружини й сина від 22.08.1973, де поруч із подачею своїх перекладів кількох сонетів Рільке він згадує про польські їх версії і висловлює бажання порівняти свою роботу із ними — «Цікаво, як це зробив Яструн?» [3].
У листі до дружини і сина від 1.08.1982 поруч із текстом перекладу Елегії Рільке, присвяченої Марині Цвєтаєвій Василь Стус пише про необхідність порівняння своїх перекладів із опублікованими версіями російською і просить знайти їх, згадуючи кілька тогочасних радянських видань [4]. А в зверненні до дружини і сина від 12.06.1983 зазначає: «У «Вітчизні» прочитав Бажанового Гете. Чимало віршів, які й я перекладав колись. І по пам’яті — у мене ніби не згірш. Коли б прислала мені деякі переклади мого Гете з оригіналами — був би вдячний. Скажімо, Пісню блукальця під час бурі (Wen du nicht verlässest, Genius — початковий рядок)».
Цінними є лаконічні фрази з листів, які демонструють переживання, подаровані перекладацькою працею, причому коментує Стус переважно
свою роботу над творами Рільке. У зверненні до дружини і сина від 7.12.1973 він пише про свої почуття: «Не знаю, як мені це вдалося, але признаюся, що, досягнувши цього тексту, я мав справжню творчу радість, хоч і в колючках». У листі до Віри Вовк від 20.03.1975 акцентує на екзистенціальному значенні для нього перекладів і фіксує масштаби зробленого : «Нині збавляю час за довершуванням сонетів, перекладаю нові, за роботою кортить і самому писати сонети. І все це — моє задоволення, якого треба кожного дня шукати, аби не знудитися білим світом… Оглядаючися на збіглі пори літа, бачу, що дещо таки зробив. Коли зібрати переклади (головно з Гете і Рільке), їх буде понад 200».
У листі до дружини і сина від 22.08.1973 Стус фіксує виклики, які ставили перед ним сонети Рільке: «Скажу, що коло цього третього сонета я не раз упрівав, намався з ним, як ні з одним іншим. А що вийшло — Господь його знає». У листі до дружини, датованому квітнем 1975, він образно означає труднощі, які виникають у процесі перекладу: «Тепер я чекаю вікаліну тут і ось уже який день сиджу коло Рільке, гризу лише граніт його строф». А в листі до рідних, датованому груднем 1983, пише: «Зараз я трохи стомлений, виснажений. Одинадцять елегій Рільке далися тяжко».
У зверненні до батьків від 7-10.12.1975 він переплітає власні переживання із образними оцінками перекладених творів: «Сонети до Орфея (2 частина) йдуть тяжко, без наснаги. Поки переробив кілька перших сонетів, але не в захваті од роботи. Обтяжена форма надто, немає легкості першої частини, майже всі сонети другої частини схожі до гоплітів (у фільмі «300 спартанців» Дмитро захоплювався цими тяжко озброєними вояками)».
В листі до дружини і сина від 1.08.1982 після наведених текстів власних перекладів зізнається : «Здається, трохи він мені вже стає докучливий — Рільке. Надто вже він безплотний, надто — не від життя, сказав би я ще — грішний чистотою своєю в світі по страшній війні 1914-18 р., про яку йому не ходило, здається».
У листі до дружини і сина від 12.06.1983 суб’єктивні переживання, пов’язані із перекладом вірша «Неподражаемо лжет жизнь» Марини Цвєтаєвої переростають в есеїстичний фраґмент про сутність перекладацтва як досвіду : «Перекладати такий вірш — то штука: треба спочатку встановити, щó перекладати: звуки (у Цветаєвої: неподражаемо лжет жизнь, сверх ожидания, сверх лжи, но по дрожанию всех жил можешь узнать: жизнь!) чи зміст. Але у цьому вірші змісту, сказати б, нема. Тобто: замість словесного змісту є зміст звуковий, зміст інтонації (як завжди — скаженої, шаленої у Марини). Во ржи — во лжи — жимолость — не жури, заворожи. Ось це й треба перекласти — ланцюг звуків. Зберігши грацію вірша».
Епістолярій Василя Стуса з мордовських і пермських таборів містить багато його перекладів. Мабуть найяскравішими прикладами є багатосторінкові листи до дружини і сина від 21.06.1973 (із перекладами з Гете), до батьків 12.08.1973, до дружини й сина від 7.12.1973, до дружини від 5-9.02.1975 (із перекладами з Рільке). Розмаїття мовних ігор у листуванні дає йому можливість у автокоментарях поступово конструювати і власну феноменологію перекладацтва, причому найбільшим поштовхом стає робота над віршами улюбленого Райнера Марії Рільке.
Примітки
[1] Владімір Мікушевич (нар. 1936) — радянський і російський перекладач, поет, прозаїк, релігійний філософ. Перекладацтвом захопився у 13 років. Закінчив Московський інститут іноземних мов, викладав у Літературному інституті ім. Горького. Перекладає з німецької, французької, англійської, італійської. Найвідомішими є його переклади з Кретьєна де Труа, Джанатана Свіфта, Новаліса, Вільяма Блейка, Райнера Марії Рільке, Артюра Рембо, Поля Валері. На початку 1970-х переклади Владіміра Мікушевича з Рільке були опубліковані в одному з радянських видань — Рильке Райнер Мария. Ворпсведе, Огюст Роден, Письма, Стихи. Москва : Искусство, 1971. 456 с. (Книжка була в бібліотеці В.Стуса).
Тамара Сільман (1909 – 1974) — радянська літературознавиця, перекладачка, письменниця. Досліджувала творчість Чарльза Діккенса, Томаса Манна, стилістику німецької літератури, перекладала вірші і прозу з німецької, англійської і скандинавських мов, зокрема, твори Генріка Ібсена, Райнера Марії Рільке, Генріха Гайне, Стефана Ґеорґе. У її перекладі в СРСР опубліковано збірку творів Рільке — Райнер Мария Рильке. Лирика. Пер. с нем. Тамары Сильман. Москва : Художественная литература, 1965. 258 с.
[2] Рільке Р. М. Поезії. Пер. з нім Миколи Бажана. Київ : Дніпро, 1974. 279 с.
[3] Мечислав Яструн (ім’я при народженні Мойше Агатштайн, пол. Mojsze Agatsztajn, 1903 – 1983) — польський поет і перекладач єврейського походження. Народився у селищі Королівка (нині Тернопільська область) в родині лікаря. 1920 охрестився. Вивчав філологію і філософію в Ягелонському університеті, працював вчителем, дебютував як поет 1929. З початком Другої Світової війни переїхав до Львова, де прожив до 1941, коли повернувся до Польщі де почав співпрацю із підпільною пресою. З 1949 мешкав у Варшаві, перекладав з німецької, французької, російської, писав поезію і прозу, зокрема, біографічні романи.
Видання перекладів Мечислава Яструна з Рільке — Rilke Rainer M. Sonety do Orfeusza pomysłane jako epitafium dla Wery Ouckama Knoop. Przełożeł i wstepem poprzedział M. Jastrun. Kraków: Wydawnictwo Literackie, 1961.
Rilke Rainer M. Elegie duinejskie. Przełożeł i wstepem opatrzył M. Jastrun. Kraków: Wydawnictwo Literackie, 1962.
Rilke Rainer M. Poezje wybrane. Przełożeł i wstepem poprzedział M. Jastrun. Kraków: Wydawnictwo Literackie, 1964.
[4] У листі до дружини від 10.11.1975 Василь Стус згадує радянські видання творів Рільке у перекладах Тамари Сільман і Владіміра Мікушевича. У листі ж до дружини і сина від 1.08.1982 він пише про дві збірки, наводячи роки їх видання приблизно. Очевидно йдеться про збірки «Рильке Райнер Мария. Ворпсведе, Огюст Роден, Письма, Стихи» (Москва: Искусство, 1971) та «Рильке Райнер Мария. Лирика» (Москва: Художественная література, 1976. 158 с.). Друге видання містило переклади Тамари Сільман, Владіміра Мікушевича, Альберта Карельського, Бориса Пастернака, Анни Ахматової та інших. У ньому були і переклади Костянтина Богатирьова, котрі вже 1977 вийшли окремим виданням у серії «Литературные памятники» — Рильке Райнер Мария. Новые стихотворения. Пер. с нем К. Богатырёва. Москва: Наука, 1977. 544 с. Доля самого перекладача склалася трагічно.
Констянтин Богатирьов (1925 – 1976) — російський філолог і перекладач, спеціаліст з німецької літератури. Син відомого фольклориста Петра Богатирьова (1893 – 1971). Народився у Празі, з трирічного віку жив у Москві, бо матір із ним не випустили з СРСР після того, як вони гостювали у родичів. Під час Другої Світової війни воював як артилерист, по війні вступив до Московського університету. 1951 його арештували за доносом, був звинувачений у державному перевороті, засуджений до смертної кари, яку замінили згодом на 25 років таборів. У неволі почав перекладати твори улюблених поетів, які знав напам’ять. 1956 був реабілітований, повернувся у Москву і закінчив Московський університет. Справою життя вважав переклади з Рільке. Перекладав також Еріха Кестнера, Бертольда Брехта, Макса Фріша, Фрідріха Дюрренматта. 26 квітня 1976 біля порогу власної квартири отримав удар кастетом по голові, у лікарні прийшов до тями, але від свідчень утримався. Помер 18 червня того ж року. Вбивць Костянтина Богатирьова так і не знайшли. Його переклади почали перевидавати лише наприкінці 1980-х.