Д.Стус: Ми вилітали з Києва ввечері 15 листопада. Створений оргкомітет, який на мою вимогу очолила Ірина Калинець, готувався до зустрічі праху Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого в Києві, а ми - 9 чоловіків - піднімалися трапом літака, який мав летіти в Пєрмь. Де нас чекала повна невідомість.
На початку літа нам вже не вдалося здійснити перепоховання: за день до від'їзду я отримав телеграму: перепоховання неможливе, в зв'язку з епідемією...
Як то буде тепер. Новини від Володі Шовкошитного, який вилетів до Пєрмі на кілька днів раніше, були невтішні: місцева влада робить все можливе, аби зірвати зйомки фільму "Просвітлої дороги свічка чорна" і власне, саме перепоховання.
Сюрпризи будуть, оптимістично обіцяв Володя.
Проте внутрішньо ми були готові майже до всього. По першій ночі 16-го у Пєрмському аеропорту нас зустрічав Володимир Шовкошитний і неочікувана відлига, 2-3 градуси тепла вночі.
— Якщо ця погода протримається ще день, нам не доведеться палити на могилах багаття, — кинув, здається, Василь Овсієнко, коли ми прошкували до виходу з летовища.
Я в цю мить згадував свій останній візит сюди вереснем 1985-го, коли ми приїхали прощатися з татом, а застали лише свіжонасипаний горбик земли. І мамині розпачливі сльози, які лилися й 1984-го, коли батько не стерпів чергового приниження — “Наґнісь. Раздвінь яґадіци. Аґалі ґаловку” — передпобаченнєвими шмонами, що спровокували майже фізично відчутну ненависть до батька. Пригадував і інші сльози — сльози вини, які стояли в очах найріднішої людини, яка вийшла з-за ширми, де відбувався шмон, а мої вуха паленіли за приниження найріднішої людини. А ще згадувалось липке й огидне відчуття тупого страху і безсилля щось змінити...
— Якою буде наша зустріч тепер, тату? Та й чи буде? — мучився сумнівами, долаючи останні метри льотного поля.
— Буде, — пролунало ніби з-нізвідки...
— З ким це ти час від часу говориш? — запитав мене Олег, коли вже всідалися до приміської електрички до Чусового.
— Так, щось мені крутиться в черепі, — кинув йому, не бажаючи зізнаватися в незрозумілій навіть для себе слабкості й поспішив перевести розмову на іншу тему.
Ірині Калинець і дружині Оксані Дворко з Пєрьмі я так і не перетелефонував. Цілковита непевність, у якій перебувала група, не сприяла нічним дзвінкам, які могли лише посилити тривогу рідних. Упродовж чотиригодинної їзди електричкою до Чусового, де на нас чекав російський поет Юра Бєліков і номери в місцевому спортивно-робітничому гуртожитку, ми навперейми обговорювали деталі ексгумації.
— Коли мій приятель знімав ексгумацію пару років тому, то розказував, що навіть попри випиту дозу спирту майже всі блювали...
— Треба подбати бодай про горілку...
— Молитися перед таким треба, — додав моралізаторства котрийсь із Василів (Овсієнко? Ґурдзан? — не пам’ятаю).
Володя Шовкошитний залишився в Пєрьмі. Там готували труни. Усе, що міг, він зробив, і 17-го йому необхідно було забрати цинкові труни й привезти їх на цвинтар селища Борісово Чусовського району, де під стовпчиками з вибитими на них номерами лежали “хлопці”, саме так у ті дні називали Юрія Литвина, Олексу Тихого і Василя Стуса члени групи.
Підготовча робота, здійснена В.Шовкошитним напередодні нашого приїзду, була настільки суттєвою для остаточного успіху, що на ній слід зупинитися окремо.
В.Шовкошитний: У Пєрьмі зазнайомився з Юрієм Бєліковим — поетом, журналістом, редактором аванґардного літературного додатку... “Дети стронция”. Він саме готував матеріал про... Василя Стуса. Юрій допомагатиме нам до останніх хвилин, а поки дає мені телефони небайдужих людей у Чусовому — таких виявилося багато.
10 листопада підписую листа до заступника керівника Пєрмського об’єднаного авіазагону І.Д.Грачова — дозвіл на транспортування на батьківщину 18 листопада рейсом №7262 Новосібірск — Пєрмь — Київ трьох цинкованих домовин із останками. Ігор Дмитрович — людина, небайдужа до поезії, усе дивується, чому ніколи нічого не чув про поета, і ніяк не збагне, чому за “Звіром вити, горілку пити...”, нехай навіть українською мовою, людину засуджено...
Заступник з режиму в аеропорті зйомки заборонив...
В обласній санепідемстанції показую їхню телеграму на Спілку кінематографістів України й прошу довідку (дозвіл) на виклик кіногрупи.
— Щось ви хитруєте! — Мнеться головний лікар Г.В.Шаклеїн. І викликає селектором Чусове. Головлікар Чусовської санепідемстанції В.В.Дивдін присягається, що такий дозвіл буде.
Це вже — промінчик надії.
Їду в спецтрест замовляти цинкові труни. Головний інженер Валерій Павлович Карцев виявився людиною не менш пильною й не менш здогадливою, ніж у санепідемстанції:
— Щось ви темните! — І зникає безслідно.
Домовини замовлено без нього на 16 листопада.
Перший день у Чусовому — понеділок, 13 число! І що ж: Казанцев — у відпустці, головний інженер — Мусихін — на нараді в міськвиконкомі. Прошу попередити про мій приїзд керівництво й повертаюся за півгодини. Секретарка показує очима на чоловіка:
— Ви Мусихін? — запитую.
— Казанцев!
Яка увага! Навіть керівник із відпустки вийшов.
Показую всі свої документи, пояснюю. Втім, він і так усе це знає, і я знаю, що він знає... Тоді подаю депутатський запит Михайла Бєлікова й прошу написати: “Забороняю. Казанцев” або “Дозволяю. Казанцев”. Відповідь — найнесподіваніша: “У нас є відомості (!) про те, що на рівні урядів СРСР і Канади (!!) вирішується питання про перепоховання Стуса в Канаді”...
— Якби Стус хотів до Канади, — кажу, — він би не потрапив до Кучиного! А крім того, ось же лист його сина!
— Ну, з’їздіть туди!..
— В КДБ?!
— Ну... туди... А ми... все зробимо.
У КДБ — то й у КДБ.
— Що привело вас до нас? — Цікавиться Володимир Іванович Ченцов — молодий привітний чоловік.
— Обов’язки. Борги наші. — Дістаю всі свої документи, листи, посвідчення.
Усе це розкладено на столі. Він акуратно переписує номери й найголовніше з моїх паперів.
— Відомості вашого комунгоспу про перепоховання Стуса в Канаді — нісенітниця, — пояснюю. — Ви ж знаєте — в’язні тієї тюрми до Канади й за життя не поспішали...
Дістаю з сумки десяте число журналу “Київ” та тридцять дев’яте “Огонька”, де надруковано вірші Стуса, вимогу його реабілітації.
В усмішці — докір. А я веду далі:
— Ми приїхали сюди не зводити рахунки. Ми хочемо повернути рідній землі її синів. Я був у юрисконсульта і знаю, що заборони на це немає.
Володимир Іванович, пригостивши мене чаєм з цитриною... вийшов.
Трохи згодом:
— Ну що ж, Володимире Федоровичу, моє керівництво сказало, щоб ми не тільки не заважали вам, а й усіляко допомагали... Але, — провадив далі, — щодо Василя Семеновича Стуса є якісь міркування в управлінні виправно-трудових закладів управління ВС Пєрмського облвиконкому.
Усмішка, сповнена розуміння й співчуття:
— А як кияни пережили третє місце “Динамо”?
— Кияни пережили значно більше, а це вже якось...
Прощаємось, тиснемо руки.
— То я можу сказати Казанцеву, що ви не забороняєте? — питаю.
— Звичайно.
— Володимир Іванович пообіцяв нам допомогу, — порадував я директора комунгоспу. Отож напишіть, будь ласка: “Дозволяю. Казанцев” або “Забороняю. Казанцев”.
І тут комунальний лідер ошелешив:
— А я не маю права вам дозволяти чи забороняти!..
— Ви ж дали офіційний дозвіл?!
— Я перебільшив свої повноваження. Копальне не належить території міськвиконкому! — Він кисло посміхнувся. — Беріть дозвіл санепідстанції й копайте.
— І жодних паперів?!
— Жодних.
Єдине, чим допоміг нам комунгосп в особі В.В.Казанцева, це дав адресу заводу, де ми домовились із мідниками, аби запаяти труни.
Їду в міську санепідстанцію. Головлікар у від’їзді. Завідувач відділу Анвар Равільович Шаріпов довідки не дає:
— Без начальника не можу, до того ж, скажу йому свою думку: ще не зима.
За вікнами падає бурий сніг заводського уральського міста...
З 16-ї до 18-ї виступаю в редакції місцевої газети “Чусовской рабочий”. У нас з’являються друзі й трибуна. Пишу заяву директорові друкарні Олександру Миколайовичу Михальову на вантажівку — домовини треба забрати в Пєрмі, затим знову відвезти у Пєрмь, до літака, уже з останками — в одну сторону це близько 230 кілометрів. Завдяки Михальову знаходимо автобус для перевезення групи на кладовище й назад до готелю — 20 кілометрів у кожен бік. Це більш ніж своєчасно, бо в ПАТО — автобусному підприємстві, де минулого разу вільно брали навіть “Турист”, директор і головний інженер у транспорті відмовили категорично.
Увечері 13-го телефоную додому В.В.Дивдіну: довідку-дозвіл обіцяє на ранок 14-го. Нарешті довідка на руках. Усе. Більше паперів не треба. Бо Чусовська санепідемстанція дозволяє ексгумацію й транспортування в цинкових трунах праху:
1. Стуса Василя Семеновича, похованого в с.Копальному.
...Номер поховання 9...
2. Литвина Юрія Тимоновича, похованого в с.Копальному.
...Номер поховання 7...
Іду до райвідділу міліції. Зустрічаю керівника карного розшуку Анатолія Семеновича Мікрюкова. Ще раз перевіряє мої документи.
— З юридичного боку все правильно. Ось тільки дільничного інспектора дам вам для порядку. А ще візьмете в Копальному когось із сільради...
Він викликає дільничого інспектора Файзулу Абдулайовича Матьякубова. Домовляємось, що 17 листопада о 8.30 за ним заїдемо у Вєрхнєє Каліно, де він мешкає.
Редактор газети обіцяє редакційну машину, щоб привезти на цвинтар мідників. Із директором школи олімпійського резерву “Огонек” Л.Д.Постниковим ідемо на міський цвинтар (у кооператив “Ритуал”) домовитись про гробокопачів. І тут стає зрозумілим, що копати доведеться самим...
Я починаю вірити, що ми таки перепоховаємо Стуса та його товаришів. Телефоную до Пєрмі Юрію Бєлікову, щоб розшукав судмедексперта, бо місцевий їхати на цвинтар відмовився. Домовляюсь із завідувачкою готелем Лідієй Івановной Алєксєєвой про місця для групи...”.
Дмитро Стус: Група прибула до Чусового 16 листопада, посеред дня. У Пєрмі залишилися Володя Шовкошитний та Володя Тихий. Титанічна робота, здійснена Шовкошитним, наче й не обіцяла жодних неприємностей: звідки було знати, що сюрпризи лише починаються.
Після поселення в готелі телефоную додому:
— Усе гаразд. Поселилися. Поки без пригод.
— Ви що ж, не могли з Пєрьмі зателефонувати? — В два голоси обурюються дружина й Ірина Калинець. — Вирішуємо питання про поховання на Байковому цвинтарі. Телефонували з резиденції Папи... Пропонували провести відспівування в католицькій церкві в Петропавлівській Борщагівці, однак я відмовилася, — веде мову пані Ірина. — Хлопців треба відспівувати за православним обрядом. Навіть попри те, що в православній церкві можливі усілякі несподіванки. Це річ принципова.
Тоді вона ще не знала, як у день перепоховання доведеться жалкувати про таке рішення.
— Ну, то все гаразд. Завтра вдосвіта виїжджаємо в Кучино. Коли щось буде не так — зателефоную, — кажу й кладу слухавку.
Довгі гудки відбою ніби фіксують нездоланність порожнечі, яка відділяє Чусове від Києва: ми — тут, вони — там, але всім нам вкотре доводиться покладатися на долю, бо ні зв’язку, ні якоїсь підтримки надати одне одному ми не можемо. Залишається сподіватися, що кожен із нас зробить усе, на що здатен. Однак навіть крізь нездоланну прірву невіді було відчуття, що за кожним твоїм кроком стежать не лише вороги, а й друзі, сподіваючись, що ти не схибиш, що просто не маєш права помилитися. Не знаю чому, але здається, ця київська підтримка стала вирішальною: психологічно ми були готові до всього, окрім поразки...
Домовившись зустрітися в кімнаті режисера Станіслава Чернілевського о 20.00, ми з Олегом Покальчуком ідемо докуповувати лопати й мотузки: усупереч побоюванням, ніхто з членів групи не виявив жодних негативних емоцій коли стало відомо, що копати й провадити ексгумацію доведеться самотужки.
Надійшов час несподіванок.
До кімнати, в якій учасники перепоховання зібралися о 21-30, увійшов чорний Станіслав Чернілевський.
С.Чернілевський: Хлопці, щойно Василь Овсієнко виїхав до Пєрмі. Повіз копії довідок про смерть Володі Шовкошитному... без них не видають труни... якщо не буде сюрпризів, ранком Василь повернеться, але на цвинтар доведеться їхати без нього. Василь приїде разом з місцевими журналістами пізніше. А машина з трунами їхатиме прямо на цвинтар. І буде після обіду...
Дмитро Стус: Розходимося по кімнатах. Щоб не зірватися, прошу в когось Біблію невеликого формату на ніч. Мені дають. Читаємо з Олегом Покальчуком наздогад відкриті сторінки. Це заспокоює. Читання вриває раптовий стук у двері.
— Хлопці, біда! У мене вкрали всі гроші! — Славко мало не плаче.
— Не біда, — кажу. — Я брав з собою запас про всяк випадок.
Вирішуємо, що з цього приводу в міліцію звертатися не будемо, бо розпочате слідство може зірвати справу.
Дещо заспокоєний, але все ще напружений Славко йде до себе.
Ми знову сідаємо за Біблію.
Дивна річ. До цього часу в деталях пам’ятаю всю хронологію тієї ночі, в якій слова видовжувалися в смисли та візії дня наступного, ніби готуючи нас до чогось нематеріального. В деталях пам’ятаю враження від розмови з Олегом і... якесь паралельне інфлюенцне звучання татового голосу. Слова трансформуються в емоції, незбагненні й невисловлені відчуття, які сповнюють абсолютною певністю, що все вдасться. Цю присутність відчував і Олег, хоча ми цей дивний стан із ним ніколи не обговорювали. Й досі здається, що саме те нічне читання Біблії дозволило не втратити витримки наступного дня: наша певність успіху була майже абсолютною.
Біблію читали майже до світанку. Часом мені здається, що тоді в кімнаті поруч з нами був тато. Якоїсь мить не витримав, запитав Олега:
— Ти чув?
— Так...
І більше ― ні слова.
Ранком 17 листопада, похапцем перекусивши, ми виїхали на цвинтар села Борісово. Їхати години дві-три. Дорогою забрали міліціонера Матьякубова, який мав дивитися, аби ми не вчинили чогось лихого. Потім до нас підсів хтось у цивільному.
— Якщо нам заборонять провадити ексгумацію, я оголошу голодівку на центральній площі Чусового, — каже Олег, який знає про Стуса лише з розповідей свого брата, Юрка Покальчука. Останній був свідком на весіллі моїх батьків.
— А я залишуся тут, — відповідаю Олегові. — Звідси поїду лише з татом...
У Пєрмі в цей час сягав свого апогею добре зрежисований фарс.
Володимир Шовкошитний зміг забрати труни зі спецкомбінату лише о 9.15 ранку 17 листопада. Готові були лише дві. Третю довелося доробляти сину Тихого Володимиру, бо напередодні невідомі жорстоко побили майстра, який робив труни.
Машина з дорогоцінним вантажем виїхала в напрямку села Борісово, але шлях її виявився надто звивистим і нервовим:
Володимир ШОВКОШИТНИЙ: "Близько десятої на КПП за містом нас зупинили. Цей КПП мав, мабуть, стратегічне значення, бо чергували тут три капітани (хто з водіїв таке бачив?!), старшина, та ще й у “Жигулях” №78-85 ПМ сидів чоловік у синьому трико з лампасами.
Спочатку перевіряли путівку, потім рульовий механізм — виявили, що він несправний, потім примусили відкрити спідометр — пломби на місці. Я вийшов з кабіни. Водій показав на зовнішнє праве колесо ззаду, — спущене. Поки морочились із кермом, “самоспустились” інші двоє коліс праворуч. Замість переднього колеса поставили запасне. Ліві задні колеса поділили на обидва боки, вийшло — по одному цілому й одному пробитому на борт. На годиннику — за двадцять дванадцята. Їхати ще чотири з половиною години. О чотирнадцятій нас чекають на цвинтарі. Два капітани перевіряють рульовий механізм — люфт, кажуть, є (хто бачив радянську вантажівку без того люфту?). Знову йдемо в КПП. (Той, у трико з лампасами, там). Капітан Чернява запитує по рації, що з Чусовим. Йому відповідають, що машина виїхала вчора з Пєрмі за авіаційним бензином (цистерна з ним стоїть на кузові), у путівці вказано — різний вантаж, і у водія є довідка, що замовник машини — Спілка письменників УРСР. Знову показую трьом капітанам (а передусім, “синьому трико”) всі свої довідки, посвідчення; знову розповідаю, що домовини чекають на цвинтарі, що завтра ми маємо здати їх на літак, що літак замовлено, що в Києві чекають рідні, чекають різні служби, що то святе діло, що...
Водій пише пояснювальну. Чернява читає, схвалює.
— Усе. Ми їдемо! — кажу.
Три капітани й старшина дивляться на “синє трико” з лампасами (таке трико запам’ятовується!) — дозволу немає.
— А ви знаєте, — раптом каже один із капітанів, — що ви підозрюєтесь у вчиненні дорожньо-транспортної пригоди?
— ?!!
— Постраждав хлопчик.
— А чи був хлопчик?! — лагідно запитую. — До речі, де і коли це сталося?
Капітани на мить зашарілись, а потім той, що повідомив нам про злочин, знайшовся:
— На Героїв Хасану!
І то було мудро: іншої дороги з міста нема.
— Вам доведеться проїхати до Свердловського райвідділу ДАІ, — каже капітан, — там уже чекає слідчий.
— Передайте, — не стримуюсь, — що без адвоката я пошлю того слідчого...
Сідаємо в машину. Вісім зірочок із двадцяти чотирьох сідають у “Жигулі”, поруч — “трико”. Починають гріти двигун — хвилина, три, п’ять. На сьомій підхожу до машини.
Кажу “трико”, що в КДБ обіцяли мені допомагати. Мовчать обоє.
Дуже довго їдемо до райвідділу. Капітан з “трико” — позаду. Конвой... Готуюсь оголосити голодівку протесту...
Заходимо до кабінету начальника райвідділу ДАІ.
— Товаришу капітан! Що там з Чусовим? — запитує “наш” капітан.
— Команда “відбій”, — чесні очі капітана-керівника забігали по кабінету, шукаючи точки опори. — Ми змушені вибачитись перед вами. Сталася помилка — номер машини той, а серія інша...
От бачите, як усе благополучно вирішилось! — щаслива усмішка осяяла обличчя “нашого” капітана, руки попливли догори.
— Я вам це казав ще на КПП!
— Прийміть наші вибачення! — Знову капітан-керівник”.
Дмитро СТУС: Саме на цій машині з пробитими “заточкою” трьома шинами водій Сидоров і письменник Шовкошитний вирушили вкрай розбитими дорогами до Чусового й далі до Борісово. Власне, саме росіянин Сідоров і прийняв рішення їхати, бо, як він казав, “очевидно, добрі це були люди, коли ті падли начальники так стараються не дати їх поховати”.
Звісно, група, що знаходилася на цвинтарі, нічого цього не знала.
Попри попередню домовленість, голову сільради знайти не вдалося, і наш автобус приїхав на цвинтар без нього.
Очі сліпли від чистого білого снігового килиму, побитого в багатьох місцях слідами птахів і звірів. Справа від дороги — цвинтар. Горло стислось від спазму сліз, яких я не міг стримати. Відеокамера Валєри Павлова в’їлася в спину — він хотів фільмувати “історичний” кадр. А мене душили сльози, які несила було стримувати. Вчора, лише вчора, я чув, тату, твій голос, а сьогодні, сьогодні на нас чекає зустріч. Чомусь певен, що все буде саме так. Я — не найкращий син. То правда, але ж і ти — не найліпший батько. Павлов забігає з камерою наперед, і я змушений ховатися в невеличкому ліску, так і не дійшовши до могил батька й Литвина: чужі люди не мають бачити моїх сліз.
За якісь півгодини спазми відпускають, і з набухлими очима і готовністю до всього я таки підхожу до могил. Коліна м’яко опускаються в мокрий, приємний на доторк сніг. Поталанило ― відлунює в голові ― копати буде легко, земля не промерзла, а в Києві вдень вильоту мороз сягав п’ятнадцяти градусів...
Коліна швидко мокріють від затишного, майже теплого снігу. Дуло камер розстрілює впритул, а мені так не хочеться бачити тут нікого чужого, мені так треба бодай трішки побути самому... Я прошу всіх відійти й на хвилину залишаюся на татовій могилці сам.
Далі все нагадувало сповільнені кадри кіна.
Дільничний Матьякубов заборонив починати розкопувати могили, поки не будуть привезені цинкові труни і не буде якогось папірця від його керівництва.
— Говори, говори, — думав я, але вголос промовив. — Добре, повернемося до Чусового за дозволом.
О 12-й В.Чернілевський, В.Гурдзан, В.Павлов і я сіли до автобуса, аби повернутися до Чусового ― доля зіграла з нами черговий жарт: Олег залишився на цвинтарі, мені ж довелося повертатися.
У райцентрі, усупереч найгіршим думкам і прогнозам, усе вирішилося просто: дозволили розкопувати могили, але не виймати з них домовини до прибуття трун.
Коли повернулися на цвинтар, Олег Покальчук уже почав розкопувати батькову могилу: не знаю, що казав і чи казав йому Матьякубов, але фізично перешкоджати, зважаючи на Олегову статуру, мєнт не наважився.
Привезений нами дозвіл зняв напругу, хоча за якийсь час до міліціонера, що таки з’їздив перевірити, чи не обдурили його, додалося кілька цивільних.
Поки Олег, до якого почергово приєднувалися інші учасники експедиції, розкопував могилу Василя Стуса, я з Василем Гурдзаном почав копати могилу Юрія Литвина. Коротка молитва. Швидше запозичені, аніж власні, ритуальні попльовування на руки, ― і лопата м’яко та легко пронизує снігову ковдру і входить у таємничу могильну плоть. Усупереч внутрішнім побоюванням копалося спокійно та легко, мерзлий ґрунт не заважав, а фізична робота дозволяла абстрагуватися від психологічної напруги та невизначеності: коли будуть (і чи будуть?) труни?
Час до часу до нас підходили:
— У вас є прекрасний шанс зустріти цю ніч в тюрмі... — кидалось нам ніби між іншим. Втім, надовго біля нас не затримувалися, поспішаючи відійти. Певно, до конфлікту місцеві правоохоронці були не готові, а тому наша рішучість їх лякала. Ми теж намагалися не залишатися поодинці: інстинкт самозбереження. Певне, це був єдиний випадок у моєму житті, коли ситуація дуже чітко визначала, хто — свій, хто — чужий.
О 14.30 приїхали Василь Овсієнко, Юрій Бєліков, директор місцевої друкарні Міхальов і журналіст газети “Чусовский рабочий” Ніколай Гусєв.
Змінюючи один одного, ми продовжували — пласт за пластом — занурюватися в землю.
І лише одна думка час від часу зринала у підсвідомості: чи це татова могила? чи ж його тут поховано? чи це не ще одна брехлива вигадка влади, якій ніколи й ні в чому я не звик довіряти від самого дитинства? Коли це нав’язливе припущення (у Києві ми з мамою чомусь дуже боялися, що в 1985-му нам із якихось причин не показали справжню могилу тата) ставало аж надто надокучливим ― із новою силою брався до роботи.
Годині о 15-й почувся радісний вигук Олега Покальчука:
— Є! Хлопці, тут щось тверде! Здається, ми вже докопалися!
Покидавши заступи, ми всі зібралися довкола могили Василя Стуса. Ще б пак, це було нашою першою перемогою. І то якою перемогою! Усупереч всім і всьому ми таки досягли свого. Почуття вдячності до цих людей накрило мене, і я сомнамбулою ходив від одного до іншого й дякував їм: кому вголос, кому — подумки.
Татова могила виявилася неглибокою — менш ніж півтора метри — і сухою.
Очищали труну від землі й готували до підняття: заводили мотузки під батькову домовину — біля голови й ніг — Олег Покальчук та Василь Овсієнко. Кожен рух фіксувався Павловим на відеоплівку. Богдан Підгірний весь час кудись бігав підзаряджати свою стару-престару камеру, а брак широкоформатної плівки змушував його знімати лише щось “особливе”.
Могила Юрія Литвина виявилася глибшою - майже два метри вглибину. Проте й її ми закінчили розкопувати до сутінок.
Могильна яма, у якій знаходилася труна Литвина, на відміну від могили Стуса, швидко наповнилася водою. Падали сутінки. Володі Шовкошитного з цинковими трунами все не було. Славка Чернілевського поступово опановувало панічне хвилювання: де машини? Як будемо піднімати труни і знімати кіно. Я ж внутрішньо залишався неприродно спокійним і чекав тієї миті, коли буде піднято віко труни. „Він чи не він?” — передвиїздні страхи й побоювання вже не відпускали, хоч я й переконував себе, що якби тут було щось не так, не було б мені так спокійно, навіть затишно на цьому цвинтарі, що ховає сотні й сотні трагічних і кривавих людських доль, щедро скроплених “природною” й байдужою наругою служок імперій.
О 18-й, уже в суцільній темряві, під майже відверто радісно-глузливі погляди наших доглядачів, ми все ще зберігали спокій і впевненість: нічого, прорвемся. Дорога від Пєрмі далека. А в дорозі, як відомо, всяке буває. Попри намагання чимось зайняти себе, розмови не зав’язувалися, і кожен сам шукав для себе якесь заняття.
Юра Бєліков з Богданом Підгірним та Василем Овсієнком пішли до найближчої ізби довідатися, чи немає там телефону. Виявилося ― немає. Натомість вдалося домовитися з господарями — Ніною Василівною та Сергієм Тимофійовичем Жерєбцовими — про можливість під’єднання до їх електромережі потужного електричного ліхтаря (фактично прожектора), захопленого Богданом Підгірним.
О 18.40 розриті могили освітилися штучним, але таким обнадійливим світлом, ― міліціонер, представник санепідемстанції Дивдін та комунгоспу Казанцев були сприкрені й хтось із них навіть пішов до ізби “на розмову” з “нелояльними” господарями. Утім, як пішов, так ні з чим і повернувся. А нам було втішно: ще хтось із “простих” російських людей вирішив допомогти, поневаживши місцеву владу, від якої, як і всі жителі маленьких містечок і сіл, доволі залежний.
Що ж, схоже, ми зробили все можливе. Лишилося чекати. Щоб не перегоріли лампи (запасних не було) відключили прожектор і знову пірнули у звичну й затишну темряву.
Хвилина, дві, три, чотири... Час до часу я позирав на годинник. Секундна стрілка, здавалося, заніміла й не хоче бігти у звичному ритмі. Запаливши цигарку, бреду мокрим снігом до недалекої лісосмуги, занурюючись у глуху пітьму близького болота. Ґрунт осідає під черевиками, але не провалюється. Чомусь саме тієї миті прийшло розуміння одного з батькових виразів: “Час — категорія не лінійна”. Усе залежить від того, як Ти, людина, наповнюєш (розширюєш / звужуєш) його межі. Буває, одна хвилина збагачує тебе таким духовним знанням, якого не надбати ніяким життєвим досвідом.
Це були саме ті хвилини.
Про можливість неприбуття машини з трунами не думалося: це випробування, і його треба витримати...
— Дмитре, Дмитре, — почув далекий голос Олега Покальчука. — Приїхали! Труни приїхали!
Я повертався в радісне збудження друзів, розбавлене шоковою сприкреністю представників офіціозу. Останні були зовсім не готовими до такого перебігу подій. Володя Шовкошитний розповідав історію своїх кіл пекла, а водій Сідоров лише покректував і щось чаклував довкола машини:
— Геть погнулися ободи коліс. Але то - пусте! Якось дочовгаєм до гаража, а там щось придумаєм. Ніч довга, — казав він, задоволено затягуючись цигаркою. — Ох, випить хочеться, а не можна. Зразу заметуть... суки...
О 19.30 підняли татову труну. Я не брав участі в цьому, спостерігаючи за процесом піднімання збоку, намагаючись запам’ятати кожну деталь. Спершу над краєм могили з’явилася ширша частина ящика — там має бути голова, потім — вужча: ноги. Вдягнувши прихоплені із Києва Олегом Покальчуком гумові рукавички, учасники ексгумації почали відкривати віко труни. Нечисельні гвіздки вийшли легко.
На мене дивилось зчорніле, але — фантастика! — не позначене печаттю розкладу, таке рідне обличчя батька. Лише кінчик носа, який бував таким живим і майже рухомим під час розмови, особливо, коли тато був у доброму гуморі, був пошкоджений. Очі заплющені. Лише тепер я почав відчувати ту моторошну тишу, яку не порушували навіть мєнти, що стояли довкола нас.
Прямо під обличчям, ховаючи випуклий борлак, лежав перевернутий черевик, підошва якого “просила каші”. Я виразно уявив, як котрийсь із служок-наглядачів, які поспіхом закопували тіло тата, аби не дати нам 1985-го з ним попрощатися, перед забивання віка труни кинув той черевик — куди втрапить — на татове тіло. Утрапив ― бачилося в уяві ― на обличчя.
Нижче — якесь неприродне пошкодження лівого боку грудної клітини. Застебнута лише на два ґудзики (до того ж, зі зміщенням на один) роба майже зотліла. Другий черевик сором’язливо забився в ноги, мовби ховаючи сором за свою пару, яку почвари кинули на обличчя небіжчика.
Аби якось стримати нездоланне бажання кинутися на шию батькові, відвертаюсь, хоч пальці рук мимоволі стискаються в кулаки.
Прости, Василь, что я твою тщету увидел, поднимая крышку гроба, что опер Ковалевич смотрит в оба (ну, отвернись!), но опер на посту — глядит, как сын (сын!) отвернулся твой, а опер никогда не отвернется, кладбищенские жидкие воротца руками развели, и шелухой подсолнуховой сыплет мент унылый на чистый снег двоящихся крестов, и сыну надругательство готов пришить он над отцовскою могилой... (Юрій Бєліков)
Коли Василь Овсієнко з Олегом Покальчуком та іншими перекладали тіло Василя Стуса на взяту з дому тканину і вже на ній, ― у цинкові труни, хруснула кісточка. Здалося — шийна.
Василь Гурдзан вклав церковні символи. Стали. Помолились. Випалили по цигарці. Хлопці на плечах несли ще не залуджену й не прикриту віком труну до машини: лудили вже там. А я відчув, що це була моя остання й найкраща зустріч із татом, під час якої він дав (передав, сказав, повідав) щось таке, чого ніколи не говорив (передавав, розказував, дарував — не знаю) живим…
Утім, можливо, до цього я просто не був готовим його почути...
Із ясного неба нас освітлювали зорі й місячне сяйво, яке вщерть заповнювало собою простір не лише цвинтаря, а й красивої та гордої ріки, супроти течії якої Єрмак колись вирушив на підкорення Сибіру. Ми теж ішли проти течії, й уже не так багато залишилось докласти зусиль, аби течія стала нашим союзником.
Перед восьмою ми повернулися до розритої могили Юрія Литвина: його труна вже була по саме віко вкрита водою. Разючий контраст із могилою Василя Стуса змусив завмерти в нерішучості: аби підняти труну на поверхню землі, комусь із нас треба було стрибнути у холодну могильну воду і завести під труну мотузки.
На якусь хвилину всіх охопив майже тваринний страх перед трупною отрутою, він тиснув на психіку, а уява та моторошні страшилки загрожували перетворитися на нездоланну перешкоду. Очі наших наглядачів засяяли зловтіхою: що, мовляв, піджилки трясуться? Першим подолав заціпеніння Олег Покальчук. Він стрибнув в чорну прірву могили — його штани та взуття так і не просохли до самого Києва — і без ждних розмов зробив те, чого кожен із нас боявся.
Труну Литвина піднімали довго й трудно. Ось Василь Овсієнко, не втримавши рівноваги, починає зсуватися в яму, але чиясь міцна рука останньої миті втримує його. Нарешті труну, із якої сотнею струмочків дзюркотіла темна вода, піднято. Коли зняли віко, побачили майже повністю розкладене тіло, яке з незрозумілих причин ще не встигло оголити кістки господаря. Усупереч учорашнім побоюванням, це нікого не злякало й не відштовхнуло. Ми мовчки — хто в рукавичках, хто й без — почали перекладати тіло на білу тканину. Тріснув череп, ― на оголену руку Василя Овсієнка потрапили краплини мозку, який колись напружувався, працював, вів Юрія Литвина життям, а тепер — з примхи долі й неперсоналізованої злої волі опинився на руці колишнього побратима, викликавши занепокоєння навіть щойноприбулого місцевого лікаря. Так, ми порушували всі правила проведення ексгумації. Однак чи можна було ті правила не порушувати?
Нарешті тіло перекладено в цинкову труну. Коротка панахида. Вклонилися... ямам, які глипали на нас чорною порожнечею й низкою пронумерованих стовпчиків. Їх мешканцям ще лежати в чужій землі.
Знявши номери зі стовпчиків і сяк-так закидавши могили, ми поверталися до Чусового: довгий і надзвичайно світлий день добігав свого кінця так швидко, що навіть секундна стрілка досягла звичної динаміки свого бігу.
Близько одинадцятої вечора прибули до готелю. Там і довідалися, що того дня в Пєрмі Володимиру Тихому здійснити ексгумацію батька не вдалося: усе переносилося на день вильоту. Володимир Шовкошитний з водієм Валєрієм Сідоровим усю ніч чаклували біля машини — зранку вона має їхати, бо хто зна, які ще несподіванки чекають за рогом, а уральським бездоріжжям до літака ще треба добитися.
За півтори години до відльоту цинкову труну з прахом Олекси Тихого було здано в аеропорт Пєрмі. Все — все! — ми змогли! Нам вдалося. Ми з легким серцем зайшли до літака, в якому мали перебути кілька годин льоту до Києва...
Київ зустрів нас неочікуваним сяєвом червоно-чорних і жовто-блакитних прапорів та кількома тисячами людей, які чекали прибуття літака біля аеропорту Бориспіль. Усупереч сподіванням, жодних емоцій, принаймні в мене, це не викликало. Київський мороз після пєрмської відлиги здавався чимось нереальним, а все, на що падало око, не зворушало. Може, на це просто не вистачало сил та емоцій.
Мітинг, листівки... Якась машина, на якій чомусь стоїмо з мамою зі свічками в руках. Її очі — провалля печалі з кристаликами давно висохлих сліз — здавалося дивляться кудись у далеке минуле.
Штани та взуття Олега Покальчука так і не просохли й на очах дубіли, перетворюючись на жорсткі колодки. Спроби домогтися машини, яка б відвезла Олега додому, від організаторів зустрічі — М.Гориня, Є.Пронюка та інших — закінчилися нічим: є важливіші справи. Таксі теж не рятувало, адже рух було перекрито людьми, що прийшли зустрічати тіла Стуса, Литвина і Тихого. Це дратувало й викликало надміру різкі реакції.
Нарешті видали "вантаж". Ми з мамою стоїмо під зливою патріотичних промов і високих слів, а я нічого не чую — бачу лише Литвинову могилу, у якій стоїть Олег, намагаючись завести під неї мотузку так, щоб не замочити ще й верхнього одягу...
Свічки... багато свічок... мамині геть сухі очі: доля не дала їй можливості не лише востаннє побачити свого чоловіка, але й побути наодинці з його труною. Тортури публічністю тривали.
Нарешті все закінчується... Ігор Бондар, відомий мені як дуже надійний чоловік, береться везти труни до Покровської церкви, де наступного дня має відбутися відспівування...
19 листопада 1989 р. стало найхолоднішим днем всієї зими 1989-1990. Мороз сягав 25 ступенів, проте, здавалося, людей, які поступово виривали себе з обіймів страху, це не лякало.
Панахида в церкві затягувалася. Православні священики на замовлення влади робили все можливе, аби відспівування не припинялося безкінечно довго і, щоб якось перервати нескінченне відспівування, в обряд втрутилися греко-католицькі священники, які й завершили панахиду. Далі їдемо на Чорнобильську 13-а, останню домівку Василя Стуса у Києві.
Була 14-та година, час, у який кортеж з трьох автобусів мав прибути на Софіївську площу, де зібралося багато людей, аби попрощатися-познайомитися з невідомими більшості Василем Стусом, Юрієм Литвином і Олексою Тихим. Але, головне, символічно провести в останню путь невідь де зниклих батьків, братів і сестер, родичів чи давно безвісти зниклих друзів.
Десь в 15-й з чимось під'їхали до Софіївської площі, яка зустріла нас маєвом прапорів та десятками тисяч людських облич, які чекали на морозі кілька годин.
Тут перша істотна затримка. Організатори мітингу не можуть з'ясувати, що робити: відчайдухи наполягають, щоб від Софії труни з прахом померлих нести на руках до Байкового цвинтаря. Однак дозволу влади на це немає: Ірина Калинець узгодила з адміністрацією міста інший план: до цвинтаря тіла будуть везти автобусами.
Півгодини пішло на з’ясування стосунків. Найбільш активні почали розхитувати автобус із труною Василя Стуса, намагаючись силою факту примусити винести з автобуса домовину з тілом Василя Стуса. Труна й рідні Василя Стуса, що сиділи в автобусі, в унісон хиталися на цих дивних, уже геть нелюдських гойдалках. Мама плакала. Олег Покальчук, що сидів поруч, лише міцніше стиснув мою руку, але я таки вирвався й вийшов. Олег вийшов за мною. Юнаки та чоловіки, які ще хвилину тому гуртом розкачували автобус, кидаючи на нас неприхильні погляди, таки розійшлися й більше не намагалися бавитися у свої дивні ігри. Так у самому серці похоронної процесії виникла атмосфера протистояння й майже неприйняття, яку так і не вдалося розвіяти.
Хвилин за п’ять процесія рушила з місця: Ірині Калинець таки вдалося погодити зі спецслужбами новий сценарій руху поховальної процесії. Цілком ймовірно, що саме та розмова пані Ірини з представниками міліції й КДБ про необхідність зміни сценарію, а не спроба диктувати наляканим спецслужбам все нові й нові вимоги, допомогла уникнути сценарію протистояння.
Біля пам’ятника Тарасові Шевченку було вирішено винести домовини й уклонитися Кобзареві. Три кола пошани, а далі — аж до цвинтаря ― труни вже несли на руках. Ми йшли за труною батька, і я не впізнавав ще вчора байдужого до всього міста, яке тисячами різних облич заполонило вулиці.
І от — могили. Короткі слова Івана Драча, Михайлини Коцюбинської, Левка Лук’яненка, Ірини Калинець, Зеновія Красівського...
Люди все прибували. Стражденні, втомлені обличчя тих, хто пройшов ту ж путь, що й батько, але лишився живим, пробиваються до могилок. Довкола скутих морозом ям щільна стіна людей спресувалася гранично: ані поворухнутися, ані вийти з-під тиску наступних рядів неможливо. Багато хто біг іншими могилами, аби не проминути історичної миті. Як і завжди, найбільше старалися журналісти. Було нестерпно бачити цю ярмарку суєт, у якій здавалось нікого не турбувала таємниця смерті.
Натовп напирав. Якоїсь миті довелося схопити маму за руку, щоб вберегти її від падіння в промерзлу яму. Мороз дужчав. Сонце давно сіло і сутінки ставали дедалі густішими.
Нарешті — все. Труни віддано землі а гробокопачів... прогнано.
— Засиплемо могили руками, — кричали люди, забувши про мороз.
Відмінність між Пєрмю й Києвом ставала такою прикрою, що несила було її витримувати. Попросивши Ігоря Бондаря залишитися, доки не буде засипано могили, я, кинувши до татової могили (до інших протовпитися не вдалося) кілька віддертих від землі грудочок, майже втік додому.
Так закінчилася чотириденна епопея перепоховання Василя Стуса, Юрія Литвина й Олекси Тихого, яка допомогла багатьом українцям звільнитися від страху й водночас засвідчила ту прірву, яка впродовж усієї нашої історії пролягала між людиною й тими, хто претендував бути її провідниками.
Так з 19 листопада 1989 року ім’я Василя Стуса стало входити у свідомість українців саме як борця-мученика, невинно убієнного за правду та права українського народу, а не великого поета.
І знов Господь мене не остеріг, і знов дорога повилася. Тож — до побачення — у просторі і — до побачення у часі.