ПІД ДИКИМ СОНЦЕМ

Поприсідали верби у воді, стоїть у березі дівчаток зграйка і, видививши лози, миють ноги, високо підіткавши спідниці. Вода, нагріта сонцем вересневим, вже не відстрашує. Несуться бистриною розгонисті слов’янські байдаки, і не докинути вінка — приб’ється одраз до берега. Хоч кинь, хоч ні. А байдаки солоні, як тарані, пропечені смолою і вогнем підступних греків, замордують хвилю своїм жалким таранним кістяком. Підвівся зашмарований козак, дівчатам крикнув щось — та змила хвиля і понесла луна козацьке слово та річка швидко човен понесла. їм навздогін, як молоді берізки, сподобані духмяним днем червневим в Ярилів день, у сотню довгих ніг біжать дівчатка. І мигтіють ноги, і весла миготять. І круглі луни мигтять над річкою. І миготить, як ошелешене, більмисте око дня. Лиш теплий, як зерно ячменю в тісті, ледь-ледь відчутний у дівочім тілі солодкий хміль ярилового меду і терпкий дух нічної свидини. Як відпливуть мужі — круглясті чари благатимуть з простертими руками Перуна — окропити грішну землю, прибивши порох по стежках кохань, Щоб переможцями вертали вої і знов куниць в глухі ловили сільця, щоб у бою не гнувся меч щербатий і не ламався гострожалий спис, Щоб раювали тонкоспіві верві із полювань, із золотого жита, і добрим пивом, і солодким медом, і черевом дозрілих рожаниць. VII. 1965

Natalia
Тільки аутентифіковані користувачі можуть залишати коментарі. Увійдіть, будь ласка.