Повернувшись обличчям до неба, помирає солдат. Гримить канонада з правого берега, важко проорює межі поміж життям і смертю.
Скільки неба над головою! Його не заповниш гуркотом, не скоро зотліють хмари і навіть тобі не зразу померти. Уперлась дорога в обрій. Перепочинь. Тобі вже шляхів не лічить: шляхи залягають впоперек. Над степом снують вітри палахкотіючих ватрищ сиві кросна, як коси скорбної матері. Рідний край перед тебе став. Дивиться очима коханої: — Підведись, — шерхотять уста, — я твої перемию рани. Губи скривлено: — Підведись. То до тебе з Поділля, рідна, не достало сили звестись. Поле кулями все розвідано. Сонце в мінному полі! Глянь — вечір весь підпливає кров’ю, українська двигтить земля, зрита зненавистю й любов’ю. Повернувшись обличчям до неба, помирає солдат. Гримить. До Дніпра нахилившись креном, спраглий край в головах горить. Застилає очі китайкою, та небо підводить: — Слава-а! І солдат ув останню атаку піднімається з лавами.
Цей вірш Василь Стус написав у 1972-му під жорстким тиском обставин, нічого не знаючи про визвольну війну 2022-го. Але, як виявилось, писав і про неї також.
Зараз, коли завдяки уряду Варшави відбувається оцифровка архіву поета, знаходиться чимало нових матеріалів і документів, які дозволяють точніше датувати вірші, а також обіцяють багато нових нюансів у ніби відомій біографії Василя Стуса.