Біографія28 липня 2020

Родина Василя Стуса. Батьки.

Батьки Василя Стуса - Семен Стус та Їлина Сінківська (Стус) - взяли шлюб восени 1920-го. Ще яких два-три роки тому такий шлюб важко було навіть уявити, адже відмінність у соціальному й майновому статусі Їлини Сінківської (дівоче прізвище матері В.Стуса) і Семена Стуса були істотними, а це ― не найкращий варіант шлюбу. Мало місце й зневіра Їлини, пов’язана, очевидно, з любов’ю без взаємности, про що сама вона воліла мовчати.

Вирізка зберігається в архіві Василя Стуса.

Він був бідний, сирота, прийшов з плєну, — розповідала Їлина Яківна під час зйомок документального трисерійного фільму “Просвітлої дороги свічка чорна”. — А ще троє дівчат було в нього: дві сестри від мачухи, а одна його рідна... То ми перезимували, а навесну вже свадьбу робили Зіні, його сестрі. Заміж віддавали. А брат його відказався від цих дівчат.

Розшифрував спогади Їлини Стус Богдан Підгірний. Див.: Нецензурний Стус. Книга у 2-х частинах. Частина 1. Упорядкування Б.Підгірного. — Тернопіль: Підручники і посібники, 2002, С. 140-143. Тут і далі цитати за цим виданням.

Перші п’ять літ вони не мали дітей. “Бог не давав”, — казала Їлина Яківна. Разом із молодятами в невеличкій хатині поблизу ставка жили дві сестри (за батьком) Семена Дем’яновича — Маруся та Луша. Революційні події, які прокотилися Поділлям на межі двадцятих, залишили по собі не надто добру пам’ять, але спокійний і врівноважений Семен, який не успадкував родинної військової пристрасти, всі сили клав на те, аби підняти господарство й гідно забезпечити родину. І жили вони в цей період доволі заможно.

Перемога радянської влади хоча й принесла жителям краю чимало нового, але, поки діяла проголошена Леніним "нова економічна політика”, люди особливо не нарікали на долю. “Батько дав нам корову, — згадувала Їлина Яківна, — то корова отелилася. Дав свиню, а та дванадцять штук поросят привела весною перед Паскою. І так ми жили. То справим воза. То коней. Все ми перебули, відбули все чисто й не спорили нікогда ні з ким, якось так харашо жили”. До середини 1920-х поступово стабілізувався побут, молодші сестри Семена підросли, а 1926 року народилася й перша дитина — Палажка. Старший брат Василя — Іван — народився на початку 1930-х років.

Голод 1933-го для батьків Василя був болісним, але не таким страшним, як для переважної більшості селян: “Мама казала, що в 1933-му році вони голоду не бачили. У людей голод був, але... вони не голодували... Була корова. Стерпно було”, згадує старша на рік за Василя сестра Марія. Та й сама Їлина Яківна говорить про період зими-весни 1933-го без розпачливого надриву: “Всього було! Но якось тоді вдома там було інакше”. НЕП, однак, заступила політика колективізації, держава чимдалі більше потребувала коштів на індустріалізацію, а тому тиск на селян, чи не єдиних реальних “спонсорів” цієї політики, посилювався.

Кожному доводилося обирати. Дмитро, брат Їлини, одразу пішов на керівні посади до колгоспу, а Семен вирішив не віддавати в чужі руки надбане потом і кров’ю. Це посилило й до того доволі прохолодні стосунки між дружиною Дмитра й Їлиною, та й тиск на Семена Стуса ставав дедалі відчутнішим: “Не пішов у колгосп зразу. То треба було йти зразу, а він не пішов”.

Семен Стус у формі солдата царської Армії. Найімовірніше 1913 р.

Злі язики, заздрість і жорстка прагматика селянського життя істотно погіршували становище поступово закріпачуваного в селі люду, адже “новими господарями” стала вчорашня голота, яка радо виміщувала ненависть на “хазяях” або тих, хто за п’ять-сім років відносної свободи встиг вибратися з бідности. Та й жили колгоспники спершу значно бідніше за тих, хто попри грабіжницькі податки залишався поза колективним господарством. Ці обставини перетворювали на ворогів навіть близьких родичів. Відтак нічого дивуватися, що за мізерну недоплату податку зведену сестру Семена Марію (Марусю) за активної участи Дмитра Сінківського вигнали з хати. Коли ж згодом вона з чотирма дітьми повернулася до свого обійстя, процедура “виселення” повторилася ще більш брутальними методами: молода жінка пішла топитися й її заледве встигли врятувати сусіди. Атмосфера ненависти й загального морального пригнічення, яка запанувала на початку 1930-х у Рахнівці, була настільки страшною, що чоловік Марії — геть заляканий процесом “куркулення” — вирішив за краще залишити жінку з чотирма дітьми й рятуватися втечею. Коли ж він за якийсь час повернувся до села, голова сільради “вивів його на балку й вбив, застрелив”.

Принизливість і біль від існування, що постійно несло в собі загрозу розправи, примушувало багатьох шукати найменшого шансу вирватися з рідного села в будь-який спосіб. Процес “куркулення” й справді майже не залишав людині вибору: пішов до колгоспу — став злиденним кріпаком, позбавленим власної земли; ведеш власне господарство — мусиш сплачувати податок, який часто виявляється більшим за врожай: “Приходять до мене. Ми молотили хліб. Що там в нас було, забрали до одного зерна... А приходив тут один сусід до нас. А я плачу, плачу. Що ж ми будемо робити? Четверо дітей. Де ми дінемося? Той чоловік каже до мене: “Ти знаєш, що тобі завтра суд?”. Я говорю: “За що?”. “За те, що в тебе не хватило”. Забрали хліб, що молотили, і приплюсували, що в мене не хватило розверстки. Нема чим доплатити розверстки. “Це тобі, — каже, — має бути і ще двом людям”. Як хоч і де хоч дівайся. А він тоді, дід мій (Семен Стус. — Д.С.), сховався десь аж у Керч. Я тоді за сумку ― і поїхала. А ніде ніколи не була на вокзалі. Приїхала я туди і розказую дідові. Він каже: “Що ти голову морочиш, ніколи не може бути, щоб забрали весь хліб і тебе будуть судити. За що?”.

... Я осталась винувата. Ну ладно. (А ще мама моя покійна була.) Оставляю я цих дітей там. Приїжджаю я звідти на свою станцію. Іду додому. Вже темно. Заходю до сусідки, скраю там від поля. Кажу: “Що там чути?”. А вона: “Одна баба втекла і ти втекла, а одну забрали, а її чоловіка посадили як куркуля”... дали їй п’ять год, бо не хватило їй чим доплатити...”.

Семен, Марія та Їлина Стуси. 1960-ті. Донецьк.

Страх дужчав, ніхто не мав певности в завтрашньому дні. За якийсь час Семен Стус знову повернувся до села й під загрозою суду таки був змушений написати заяву до колгоспу. Цей вступ означав втрату всього майна, включно з клунею.

Семена Стуса, як чоловіка пильного й дбайливого, призначили завгоспом. Це призначення затвердили колгоспні збори, які він із якихось причин зіґнорував. Здавалося б, це давало йому можливість якось утвердитися в селі, але тільки з’явилася нагода втекти, Семен відразу нею скористався. 1937 року до Рахнівки завітав вербувальник робітників для індустріального Донбасу, що потребував нових і нових робітничих рук, яких активно вербували в пограбованих владою селах. Це був шанс не лише для Їлини з Семеном, але й для їхніх дітей, яким батьки хотіли дати освіту.

Їлина Стус так описує обставини переїзду: “Він приходить додому та й каже: “Ти знаєш, єсть із Донбаса вербовщик. Я, навєрно, завербуюся”. Нічо ж уже не хочеться йому. Не хочеться вже дивитись на них, на тих людей. А я кажу до нього: “Як хочеш”. Пішов він, щоб дали йому справку, що він поїде. Голова колгоспу, голова сільради нівкакую: “Ми його не пустим”. І не дали йому нічого. Ніякої справки. А чоловік той, вербовщик з Донбаса, каже: “Ви знаєте що, я беру вас без ніяких документів. Ви йдіть на мою отвєтственность”. Так ми сюди й приїхали. І так йому опротивіли ті люди, що так його мучили, що ми поїхали... Таке горе загнало. А тепер кажем, що добре, що вигнало нас з тих буряків та того горя. А часом присниться, що наче я вдома там, та так журюся й думаю: “Боже, чого поприїжджали до цього Донбасу. Нащо воно нам?”.

І Семен поїхав. На відміну від попередніх спроб, ця мандрівка виявилася успішною: вдалося знайти роботу, яка дозволила йому не лише вирватися з села, а й доволі швидко перевезти на Донбас дружину з дітьми.

Проте, як не важко було в селі, але й там життя складалося не з самих проблем і труднощів. Були й зоряні вечори, була й тиха сердечна усамітненість людей, примушених губити свою молодість в ім’я незбагненних ідеалів комуністичної утопії.

Патріархальне виховання та незмінне уявлення про те, якою має бути р о д и н а, навіть у години лихоліття не дозволили Їлині з Семеном обмежитися двома дітьми: 1937 і 1938 років у них народилися ще дві дитини — Марія (Маруся) та Василь.

Меншого, Василька, мама полишила з бабусею немовлям, а сама з двома старшими дітьми в середині 1938-го поїхала в далеке й чуже їй Сталіно, щоб, як і тисячі селян-утікачів, спробувати втекти від приниження злиднями та насильством. У своєрідній еміграції на індустріальному степу їм довелося все починати від нуля. Вони стали “грачами” (цим словом зверхньо називали старожили нових переселенців, що тікали в Донбас від репресій з різних куточків СРСР).

Сталіно. Перша лінія. 1924 р.

І ще кілька слів про “грачів”. Генерал Петро Григоренко, початок кар'єри якого пов'язаний саме зі Сталіно, неодноразово стикався з таким звертанням до себе навіть попри те, що обіймав доволі високі комсомольські посади. Одного разу, зайшовши зі своїм товаришем до крамниці, він зіткнувся з неприхованою зневагою до себе — селюка нетутешнього — з боку “корінного” донбасівця, який тут був своїм за правом народження й досвідом тривалого виживання в цих умовах.

Що ж означає це, виплюнуте в обличчя “грач”? Генерал Григоренко, чия кар'єра починалася на Донбасі, у своїх "Спогадах" пише, що це слово “залюбки вживають люди, які вважають себе за робітничу аристократію, — на адресу простого народу, селюків”, а з психологічної точки зору це певною мірою навіть умотивовано. Ця зверхність відразу засвідчує статус: я — місцевий, член громади, а ти сюди лише прибився, отож спробуй вижити, доведи своє право бути таким, як і я. Відтак старожил, навіть довідавшись від продавщиці, що має до діла з великим комсомольським начальником, зовсім не знітився, а кинув в обличчя їм обом: то “для тебе він секретар. А для мене він “грач”, яка б не була його посада”.

Для родини Стусів почалося нове життя - донбаське.

Тільки аутентифіковані користувачі можуть залишати коментарі. Увійдіть, будь ласка.