грудень, 1983 року
Дорогі мої — мамо, сестро, дружино, сину, Таню!
Насамперед — вітаю Вас із Новим роком, із Різдвом святим. Добрих вам свят зичу. У листопаді не писав до Вас, бо не було ліміту (писати дозволено раз у два місяці). Отож, відповідаю спочатку на давні твої, Валю, питання. Ось мій день, як є. Устаю за місцевим часом о 6.30 (московський — 4.30). Десь о 7 снідаю і перед 8-ю йду на роботу, півгодини обіду (11.45 — 12.15). Знову працюю до 16.15. Одразу —
півгодини прогулянки, на яку частіше не йду. Читаю, пишу до вечері 19.00 і по ній — аж до сну — 22.30. Тобто, встаю, коли ви солодко спите, а лягаю разом із київськими пташками. Зараз я трохи стомлений, виснажений. Одинадцять елегій Рільке далися тяжко. Слава богу, що я їх усі переклав. Закінчив свою збірку “Птах душі“ — відчайдушно прозову, майже без пафосу, неримовану, майже розмовних інтонацій, сумно-спокійну, без надриву. Стоїчну — такий її музичний ключ. Вона, мабуть, удвоє об’ємніша за “Дуїнські елегії“ (кількістю рядків, а не змістом!). Тепер буду матися коло французьких віршів — поетів 19-20 століть (слава богу, маю
"Закінчив свою збірку “Птах душі“ — відчайдушно прозову, майже без пафосу, неримовану, майже розмовних інтонацій, сумно-спокійну, без надриву. Стоїчну — такий її музичний ключ. Вона, мабуть, удвоє об’ємніша за “Дуїнські елегії“..." (Василь Стус, грудень 1983 року)
франкомовну антологію поезії Франції, видану “Прогресом“). Але розпочати не наважуюсь (хіба кілька віршів Верлена, Рембо) — надто не чуюся на силі. Стомлений — мало сказати. Отож, поки читаю польські романи — є прецікаві,
наприклад, про польського лицаря 15 століття Завішу Чарного, сучасника розгрому польсько-литовсько-руського війська на Ворсклі 1399 р. і звитяги над крижаками під Грюнвальдом — досить цікаве чтиво. Не менш цікава і наукова фантастика англійського видатного астрофізика Гойла (Hoyle) “Чорна хмара“ (роман, що вийшов 1954, здається, року і став знаменитим у світі). Читаю й гірші детективи — заради кращого опанування польською мовою, що така мені люба й рідна, вважайте. Враховуючи, що колись я старанно простудіював 4-томну
“Енциклопедію повшехну“ (панораму світової історії вона подає значно детальніше за УРЕ), радив би й Вам із Дмитром узятися до польської мови (за місяць занять зможете вільно читати, зрідка користаючись словником). Коли б то так сталося, книгарня “Дружба“ стала б для Вас за справжній скарб (та й у Вас скільки самого Фолкнера польською мовою — на полицях!). А вчитися мови можна за “Пшекруєм“ — цікавим журналом, який могли б і передплатити. Це дало б Вам і для мови української чимало, бо польська, як і російська, мови найбільше контактували з нашою мовою і залишили на ній слід.
Питаєш, Валю, про мої хвороби. Не знаю, чим би Ти могла мені з Києва допомогти, але — щоб Тобі не кортіло — скажу: нічого страшного нема (принаймні в масштабі мого теперішнього стану). По радикуліті стали боліти ноги — якийсь холод пустився від бедер до ступи (кістками). Болять коліна. Може, то відкладення солей (знаєш, тут дуже недобра вода), може, ревматичне. З обміном речовин негаразд. Може, застудив нирки. Болять, запливають очі — капшуки, ріжуть очі. Може, важать демпінг-синдромні хвости поопераційні, бо впав апетит, нехіть до борошен, часом верне, туга за овочами — така ж, як і на Колимі. Гастритні явища. Серце трохи попустило, руки в суглобах болять менше. Болить голова — од коливання температури, танцює тиск, надвечір субфібрильна t=37,5°. Якийсь процес іде, але не знаю поки. До лікаря ходжу — маю пігулки.
Твої окуляри з бандеролі — добрі. Рушник, шкарпетки, трусики — теж. Нарешті віддали теплу білизну — з бандеролі. Сподіваюся, що наступна бандероль буде чисто тютюнова.
Щодо побачення: ніби припадає коротке на липень 1984, а довге — на липень 1985. Але краще офіційно зроби запит — із цього приводу. Надій на побачення особливих не покладай. Час зараз напружений, знаєш сама. До кінця року — через ті ракети американські — може загостритися ще більше. Що буде далі — побачимо, але
покищо стан досить складний. Втім, побачення я маю інші — з вашими карточками (Дмитрового листа до мене сконфіскували чомусь, але фото віддали). Отож, я й дивлюся на Вас — і розмовляю з Вами. Такі милі зустрічі — з усією ріднею (шкода, що Маруся прислала такі партацькі, а на кращі не знаю, чи дочекаюся).
"Що буде далі — побачимо, але покищо стан досить складний..." (Василь Стус, грудень 1983 року)
Написав чимало скарг з приводу заборони переписувати в листах вірші й переклади. Відповіді ще не маю, але сподіваюся, що така буде, хоч і не дуже мене втішить.
Чого ж Вам побажати — в Новому році? Щоб Ви всі були здорові (особливо — мама і дєдя!), щоб Ви були такі ж, яких я люблю: Валя — пречиста в своїй людській цноті, Дмитро — такий же колючий житній колосок, як і на картці. Уживай, Дмитре, щітки до волосся — вона трохи формує волосся. Ще, Дмитре: в дитинстві Ти мав, як і належить, великі очі (такі ж — у мами, такі ж у мене). А на карточці — якісь шпарочки (вибачай, може, од сонця). Не забувай: на світ треба дивитися широко розплющеними добрими очима. Я думаю, що тут важить позиція життьова: вузькі очі у слов’ян — коли людина кібернетик, сказати б, живе логічно, а не душею, коли вона підступна, зла і т. д. Ти, Дмитре, не май за зле мої поради (і я, і мама — не тільки Твої батьки, а й старші друзі, які ладні були б прихилити неба до Тебе). Користатися самому зі своїх порад мені вже пізно (та й не виходить: завжди легше радити комусь, аніж собі: так уже є!). Але таке життя: старша людина знає, але вже не може, а молодша — може, але не знає. Відстань між ще і вже — незначна: якихось 20-30 років — час, коли людина може творити своє життя сама, а не плисти за течією. А це ж — крапля в морі (20-30 років), як виявляється. До речі, Дмитре: польську, англійську мови Ти можеш вивчити дорогою — їдучи на заняття і з занять, аби в метро не лупати очима впорожні. Радив би Тобі і французьку мову, бо вона ближче до латини. Скільки слів проясніло мені — через вивчення французької!
"Чого ж Вам побажати — в Новому році? Щоб Ви всі були здорові (особливо — мама і дєдя!), щоб Ви були такі ж, яких я люблю: Валя — пречиста в своїй людській цноті, Дмитро — такий же колючий житній колосок, як і на картці (Василь Стус, грудень 1983 року)".
Чи робиш Ти, Дмитре, копії своїх листів? Добрі люди роблять так: пишуть під копірку, другий примірник відсилають, а перший мають собі. Коли б такий у Тебе був — подивись сам (чи — порадься з мамою) — що там могло не сподобатися цензурі, що вони мені не віддали твого листа. Одне слово, зважай на це, бо інакше я взагалі не матиму твоїх листів. А вони мені і дорогі, і цікаві.
Став читати збірку “Київ“ Вінграновського — і розчарувався. Це ж вірші “мальчика, не мужа“. Уся естетика — підліткова, а трибунність — сценічна. Найбільше мені до смаку — Павло Мовчан (на жаль, жодної збірки його тут не маю, хоч і замовляв). Валю, перепиши мені його 10-20 віршів, але найкращих. Прочитайте 2 томи Фітцджеральда, роман Г.Гессе “Гра в бісер“, Р.Андріяшика “Думна дорога“, “Четвертий вимір“ Р.Іваничука. Читайте журнал “Київ“ — там у цілому непогана проза, майже в кожному номері. Ще раз повторюю: перепишіть усі мої старі, мордовські переклади “Сонетів до Орфея“ Рільке — хочу накинути на них свіжим оком. Хоч признаюся, що мені його попередні вірші (Нові вірші, ч.1, 2) подобаються найбільше: в сонетах і елегіях його хист уже випав у кристали (вийшло щось схоже до пізнього Гете: дуже мудро і — сухувато, не кров’ю серця). Безплотність поезії — біда, якої зазнають або надто молоді поети, або надто старі. А поезія — посередині: там де людина вже не надто романтична і ще не надто мудра. Там, де людина живе, а не: збирається жити, чи спогадує пережите.
Все. Цьомаю Вас, любі мої, обіймаю Тебе, сину (які ж поцілунки між мужиками? фе, встидно б!).
Щедрую Вам разом зі святим Миколою, дідом Морозом — будьте щасливі!
Щасливий — Василь