8 січня 1935 - 14 грудня 1963р.
Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину...
Василь Симоненко народився у поселенні Біївка Лубенського району на Полтавщині. Батьки - колгоспники, бідність, а ще, як згадував Олесь Гончар, дитинство поета "чуло ридання матерів, що божеволіли від горя над фронтовими похоронками..."
Можливо саме тому Симоненко загострено відчував будь-яку фальш і несправедливість, проти якої беззастережно виступав. У 1952 р. він стає студентом факультету журналiстики Киïвського унiверситету iм. Т.Шевченка, де починає писати вірші. Попри значну популярність у неформальному середовищі друкується мало, за життя вийшла збірка "Тиша і грім" (1962 р.) і казка "Цар Плаксій і Лоскотон" (1963 р.).
З 1957 р. працює в черкаських газетах - "Черкаська правда" (1957 - 1960 рр.), "Молодь Черкащини" (1960 - 1963 pp.), власним кореспондентом "Робітничої газети". Наприкінці 1950-х зближується з Іваном Світличним, користується його бібліотекою, підвищує рівень філологічної підготовки.
У 1960 р. стає активним членом київського Клубу творчої молоді, де долучається до громадськорї комісії, завданням якої було перевірити чутки про масові розстріли НКВД і знайти місця таємних поховань жертв сталінського терору. За участі Симоненка були відкриті братські могили жертв сталінізму на Лук'янівському і Васильківському цвинтарях та в Биківнянському лісі. Симоненко був одним із ініціаторів листа до Київської міськради з вимогою оприлюднити місця злочинів.
Влада зреагувала традиційно: 1962 р.: на залізничному вокзалі в Черкасах між буфетницею тамтешнього ресторану і Симоненком випадково спалахнула суперечка: продавець відмовилася продати поетові коробку цигарок. Два міліціонери, які підійшли на галас, побачивши хто перед ними, безцеремонно скрутили поета й силоміць потягли до вокзальної кімнати міліції, де жорстоко побили. Від наслідків цього побиття поет так і не оговтався.
У Черкасах довкола нього утворилася зона вічуження: 3 вересня 1963 року він записав: "Друзі мої принишкли, про них не чути й слова. Друковані органи стали ще бездарнішими й зухвалішими. "Літературна Україна" каструє мою статтю, "Україна" знущається над віршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться... До цього ще можна додати, що в квітні були зняті мої вірші у "Зміні", зарізані в "Жовтні", потім надійшли гарбузи з "Дніпра" й "Вітчизни"...
14 грудня 1963 р. Василь Симоненко помер у черкаськiй лiкарнi (за офiцiйною версiєю - вiд раку).
Василь Стус згадує про вечір пам'яті Василя Симоненка у листі до донецького приятеля Володимира Вербиченка від 22.01.1964 р: "Пишу мало. Більше читаю. Ходжу на вечори. Гарний був Симоненків вечір («Одни националисты!» — хтось кваліфікував з обов'язкових присутніх)..." Наслідком того вечора стало звільнення Івана Світличного з Інституту літератури АН УРСР: "І. Світличного звільнили з Академії. Так заманулось, мабуть, комусь із зверхніх. Симоненків вечір — хіба ж це не інкримінація?" (Лист до В.Вербиченка від 20.2.1964 р.).
У листі до Олеся Ангелюка (1969 р.) Василь Стус дає високу оцінку одному з віршів Симоненка: "є публіцистка таких як Мартинов Леонід або чимало наших — гола, недалека, неглибока, яка не бере за живе, є ж публіцистика Шевченка, Симоненка ("Народ мій є! Народ мій завжди буде!")":
Де зараз ви, кати мого народу, де сила ваша, велич ваша де? На тихі зорі і на ясні води Вже злоба ваша чорна не впаде.
Народ росте, і множиться, і діє Без ваших нагаїв і палаша. Під сонцем вічності древніє й молодіє Його жорстока й лагідна душа.
Народ мій є, народ мій завжди буде, Ніщо не перекреслить мій народ! Пощезнуть всі перевертні й приблуди, і орди завойовників-заброд
Ви, байстрюки катів осатанілих, не забувайте, виродки, ніде: - Народ мій є! В його гарячих жилах Козацька кров пульсує і гуде!
(Василь Симоненко)