СтусЦентр продовжує цифрувати документи, книги, фотографії, рукописи та інші матеріали, пов'язані з постаттю Василя Стуса. Є надія, що вже на початку літа повноцінно запрацює рубрика архів на нашому сайті, а поки деякі маловідомі новинки, пов'язані зі службою Василя Стуса у війську.
Василя Стуса забрали до війська наприкінці 1959 р. з Гайворона, Кіровоградської області, де поет кілька місяців викладав українську мову та літературу.
Алфавітна книга призивників 1938 р. Гайворонського воєнкомату засвідчує, що поета було відправлено 29 жовтня 1959 року ешелоном 81019 на Полтавщину, де Василь Стус прослужив перший рік вимушеної служби.
Фотографію ж можна датувати листопадом того ж року.
Очевидно, зроблена вона була вже після проходження обов’язкового "карантину", в якому молоді хлопці втрачають індивідуальність і стають менш-більш однотипною масою. Цей період Василь Стус відбув у Лубнах Полтавської області в листопаді 1959-го.
Як свідчив Василевий товариш тих літ Микола Сенчило, поміж “загалу стрижених, стишено зніяковілих перед невідомістю хлопців, Василь вирізнявся дуже: високий, стрункий, широкоплечий, погляд мужній, заглиблений у себе”.
Вже у війську, на Полтавщині, Василь Стус довідався про свою першу публікацію в престижній республіканській "Літературній газеті" з передмовою метра - Андрія Малишка.
Наступні півроку поет провів у школі сержантів, вишукуючи кожну можливість, аби правдами і неправдами уникати несмачнохї та однотипної муштри. Відтак досить часто на ранкових шикуваннях можна було почути:
“— Курсант Стус! Вийті із строя! - І йому тут же оголошувалася догана, кілька нарядів, а частенько і гауптвахта”, - згадує приятель тих літ Микола Сенчило.
Проте розумний прагматизм взяв гору, і за кілька місяців курсант Стус зрозумів "сенс" життя сержантської школи і досить добре з того користався:
У листі до приятеля інститутських часів Бориса Дорошенка кінця зими 1959-1960 рр. поет пише, що побут стабілізувався, “живу нормально — хоча б по тому, що на “губу” більше не попадаю..."
Василь Стус часто буває в місті, знайшовши навіть за тих умов можливості для розвитку і вивчення історії та культури краю: “Можу розповісти цікаві факти з історичного минулого Лубенського району. Існують Лубни з 988 року. Тут досі зберігся монастир десь приблизно XII ст., де посідав місце, правда, уже згодом, Ісаія Копинський. Тут, у Лубнах, народилась і проживала з сім’єю Анна Петрівна Керн, отож спинявся Пушкін, їдучи в Одесу, бував Глінка — обоє біля своєї коханої. Бував і Гоголь (у музеї збереглась його паличка). Шевченко тут був своїм. Славний Ромоданівський шлях — це ж тут, рукою подати.
З Лубен родом Надія Кибальчич (з району). Земля Лубенщини належала Михайлові Вишневецькому, що збудував на догоду вибагливій дружині замок, зруйнований десь 1648 р. в час визвольної боротьби. Тут відступав Наливайко, гнаний під Лубнами ляхами, та й Солониця— зовсім близько. Скидан і Остряниця діяли в цих місцях. Старовинний монастир XI ст. відбудували Самойлович і Мазепа. Кожен камінь зберіг сліди історії. Не дивлячись на всі сучасні і вже усталені метаморфози є немало гордого і самоусвідомленого у людей цього краю. Якийся архітектор з Москви записав у книзі відвідувачів музею, що ось, мовляв, яке горе — російська мова в музеї не в пошані і всі написи і роз’яснення зроблено, бач, виключно по-українськи, і він мав рацію, був цілком щирий і справедливий у своєму обуренні...
В музеї є одяг XVI-XVII-XVIII століть простолюду, збережений до ниток, до нашивок. Є запорізькі печаті й печаті міста по магдебурзькому праву. Є дві грамоти Б.Хмельницького. Є їх люльки — запорожців — їх шаблі і побутові речі, є кольчуга і польська кірасира тих часів. Словом — враження чудове од міста.
Ходжу в увільнення і там, як правило, випиваю, щоб дома не журились. І так забуваю і так знаходжу розраду.
Ходжу в увільнення і там, як правило, випиваю, щоб дома не журились. І так забуваю і так знаходжу розраду. Прочитав “Старий і море” Хемінгуея — враження чудове. Віршів не пишу, бо нема ані найменшого стимулу і умов немає. То це і не біда...
...Я, Боря, не відчаююсь і справжній трагізм, починаю це усвідомлювати, не для мене. Бо ж зрештою, це необхідність — марнотратство трирічне — тішусь тими благами, які є в моєму стані, а про решту забуваю".