Так ми відходимо як тіні і як колосся з-під коси в однім єднаєм голосінні свої самотні голоси. Не розвиднялось і не дніло, атільки в пору половінь завирувало задудніло як грім волання і велінь. Народжень дибиться громаддя, громаддя, грюкоти страстей а бог не одведе очей од пересліплого свічаддя. Бо не одне уже світання тисячоліття не одне як ув оазі безталання нас в'южить, підминає, гне. Як тавра нам віки, як рани, прости ж, о божечку прости, коли завзяття полум'яне за нами спалює мости. Та віщуни знакують долю - ще роздойметься суходіл — і хоч у прірву, хоч на волю - стреми не шкодувавши сил. І вже не буде опочину - об обрій погляд свій оббий, аби уздріти батьківщину в тяжкій короні багряній.
dvstus@gmail.com