"Ти десь живеш на призабутім березі..."

Ти десь живеш на призабутім березі моїх усохлих пам’ятей. Блукаєш пустелею моїх пожухлих щасть, зчорніла від скорботи і від гніву. Як страшно не стрічатися з тобою, ще тяжче - стрітися! Як часто я тебе зову крізь сон, щоб душу натрудити повік незбутнім молодим гріхом Ти є в мені. І так пробудеш вічно, моя свічо пекельна. У біді, вже напівмертвий, я в тобі єдиній собі вертаю певність, що живий, і жив, і житиму, щоб пам’ятати нещастя щасть і злигоднів розкоші і молодість ізвомплену свою, моя любове згублена! Тобою я запізнав той необачний шлях самодолання стомного. Тобою я знищив час. Тобою завше плину, вертаючись в витоки, аби гирл цуратися довіку (все так само все по одній тяжкій моїй дорозі, де втрачено початки і кінці) ...зайди за грань. Нам надто тяжко жити непевністю. Межи. Напівступою, коли занесений замежний крок замислився і скляк. Напівбажання на півваганні втяте. Гони днів ховаються за пагорбом терпіння і невидимі. Що, коли б той край пізнав дробинність нашу? Щоб то стало - горі горою бути? Що б то нам посовгнути ці межигони часу, пасматі межигони живоття, ці бурі пристрастей, коли дороги раптово окошилися на нас. А спробуй засягнути до крайчасу, за прапервні, і все почати знов первослідом! О що б то нам пряміти, вертаючись у смерть! О що б то йти узбіччям долі в верхогір'я крику яким прорвався долі першотвір і збурив певність німоти і тліну? О ті нестерпні виходи за грань привсюдності! О ті наломи ляку та невситима згага самовтечі, жага згоряння, спалення, авто- дафе. Та паморозь терпінь і вічна недокінченість дерзання рух руху руху. Те безмежжя сил, розбурхані од молодого болю, ті парури зусиль, та виднота себеявляння, та оглохла прірва обрушення і заступання за видиму смерть, аби тороси муки ліпили лоно пам'яті. Це ти, непевносте? Оце ти є дорого, котра прожогом навертає нас попід дашок примирливих скорбот? Як ти заходиш - мигдалевоока - і, деспотичні сіючи підбори, затягуєш круг мене смертний зашморг любові, начування і жілю. І ось - воно! Неначе стовп пекельний, мене із себе викликаєш, надиш забутим, згубленим, далеким, карим і золотим. Дозволь мені лишитись у цьому горі віщому. Дозволь наблизитися ближче, щоб утрачене згубити під омирення хрестом А ти стоїш. І закут мій грубезний у сто дверей зарипав. І вітри мою полощать душу. Страх як тяжко удруге розминутися мені, аби вже не стрічатися. А надто - так необачно стрінутись і вже повік не розминутися. Даруй, даруй мені оцю миттєву тишу, зникоме забуття і самоту щоб спекатися чар самонавернень і самонапливів. І самоту. О дай мені уникнутись притьмом. Та - задарма. Дорога не вертає а котиться назад. Спогадуй, серце, і на крилі - на зраненім - брини!