Ти скажеш — день твій тільки-но почався.
А я скажу — опівдні впала тьма. І тьмуща! Був шістдесят п'ятий рік, коли ти народився (так принаймні тобі здалось. Тоді тобі здалось — у неприхищеності немовляти), і ось: далека подорож — на кра (у краї — й суть, окраяним прожити). Отож — на край. Від кратера — і далі, не відцентрові посвисти розлук долають силу болю, як тяжіння. Немов концертна яма — кочегарка. Ти — диригент. Три стіни — тіл каґебістів три — тіл — схиляються до ями, обдивляються суходіл. Морем хижого вогню все пливуть, пливуть валками, ще й в кожнім оці — чорний камінь, ще й намисто із каменюк.
Кожна шпарочка — горить, пломеніє — кожна шпара. О моя скорбота, кара — не неживши і не жить. Закушпелило вогнем, дах кружляє каруселлю — геть зруйновано оселю чорним опівнічним днем. Витри піт із чола. Із чола — витри піт. А кого нечиста сила проти ночі привела? У широкі двері — браму Заборовського — йдуть когорти. Але ждеш кого ти? Але начуваєшся кого? Сняться мертві. Буде, певне, дощ, коли сняться мертві, буде певне дощ. А допоки ніч — витрішки і шерхоти: довгих тіней товч. А допоки дощ — зглянься, фіолетовий; бог жалоби — зглянься! Довгих тіней товч. То живі чи мертві то? Воліють світ пожерти.
Сняться мертві. Буде, певне, дощ, коли сняться мертві, буде певне дощ...
Незавершений вірш другої половини 1960-х.
Пізніше, вже під час Магаданського заслання, риторичні запитання "Але ждеш кого ти? Але начуваєшся кого?..." будуть використані в естетично довершенішому вірші "І де він, голос той, — блукає...".