Ти тут. Ти тут. Вся біла, як свіча — так полохко і тонко палахкочеш і щирістю обірваною врочиш, тамуючи ридання з-за плеча.
Ти тут. Ти тут. Як у заждалім сні — хустинку бгаєш пальцями тонкими і поглядами, рухами палкими примарною ввижаєшся мені. І враз — ріка! З розлук правікових наринула, найшла і захопила. Та квапилася моторошна хвиля у берегах, мов коні, торопких. Зажди! Нехай паде над нами дощ спогадувань святошинських, пречиста. О залишись! Не смій іти до міста занудливих майданів, вулиць, площ.
Ти ж вирвалася, рушила — гірський повільний поповз, опуст, розпадання материка, раптовий зсув і дляння, і трепет рук, і тремт повік німий. Пішла — туннелем довгим — далі — в ніч — у морок — сніг — у вереск заметілі, Тобі оббухли слізьми губи білі. Прощай. Не озирайся. І не клич. Прощай. Не озирайся. Благовість про тогосвітні зустрічі звістує зелена зірка вечора. Крихкий зверескнув яр. Скажи — синочок мій нехай віка без мене довікує. Прощай. Не озирайся. Озирнись!!!
Побачення в таборі завжди супроводжується максимальними психологічними переживаннями та стресами. Його інколи чекають роками, ним шантажує адміністрація, перед побаченням Він і Вона проходять принизливі процедури обшуку... Під час побачення за тими, хто не бачився роками можна постійно стежити, підслуховувати, адміністрація може в любу мить його - побачення - перервати... але, але, спогад про побачення завжди світлий, майже сакральний...