ТРЕНИ М.Г.ЧЕРНИШЕВСЬКОГО

1.

stus_czco/alO6gD-MR.jpeg
Автограф із загального зошита світло-зеленого кольору. Очевидно періоду 1976-1979 рр. Один із найбільш ранніх варіантів циклу.

Народе мій, коли тобі проститься крик передсмертний і тяжка сльоза розстріляних, замучених, забитих по соловках, сибірах, магаданах? Державо напівсонця-напівтьми, ти крутишся у гадину, відколи тобою неспокутний трусить гріх і докори сумління дух потворять. Казися над проваллям, балансуй, усі стежки до себе захаращуй, а добре знаєш — грішник усесвітній світ за очі од себе не втече. Це божевілля пориву, ця рвань всеперелетів — з пекла і до раю, це надвисання в смерть, оця жага розтлінного весь білий світ розтлити і все товкти, товкти зболілу жертву, щоб вирвати прощення за свої жахливі окрутенства — то занадто позначене по душах і хребтах. Тота сльоза тебе іспопелить і лютий зойк завруниться стожало ланами й луками. І ти збагнеш — обнавіснілу всенищівність роду. Володарю своєї смерти, доля — всепам’ятна, всечула, всевидюща — нічого не забуде, ні простить!

stus_czco/lE9Dnv-MR.jpeg
Микола Гаврилович Чернишевський (1828-1889) - публіцист, філософ, літературний критик і письменник. Найвідоміший роман — "Что делать? Из рассказов о новых людях" (1862−1863 рр.). 7 липня 1862 р. був заарештований і кинутий до камери-одиночки в Алексіївському равеліні Петропавлівської фортеці за звинуваченням у складанні прокламації «Барским крестьянам от их доброжелателей поклон». У службовій документації жандармів його називали "ворогом Російської імперії номер один". 7 лютого 1864 р. засуджений до 14 років каторги та пожиттєвого заслання до Сибіру. У листі до дружини від 20.12.1977 р. В.Стус проводить паралелі між власною долею та долею Чернишевського. В етичному плані сповідував ідею "розумного егоїзму".

2

Виснажуються надра: по світах, по диких нетрях, криївках і кублах розсовано твій рідний суходіл. Німі, нерозпізнанні вже уста, серця студені, тьмою взяті очі і шкарубкі долоні, де вже доль не розпізнаєш лінії. То рештки душі твоєї, що напівжива. О болю болю болю болю мій! Куди мені податися, щоб тільки не трудити роз’ятреної рани, не дерти серця криком навісним? Стою, мов щовб, на вічній мерзлоті, де в сотню мишачих слідів угнались розпадки тьмаві — і скупу сльозу, що на морозі мерзне, ледь тамую: це ж ти, мій краю, в цятках крови — ти! Займанщино пекельна! Де не скинь страпатим оком — то охлялі надра то рідний край — пантрує звідусюди “Це ж я (на голос Йорика), це ж я“.

3

Чотири вітри — полощуть душу. У синій вазі — стеблина яра. У вирві шалу, світ-завірюсі чорніє безум хитай-води. Біля колчану — хвостаті мітли. Під борлаками як запах безу убрався обрій вороноконий у смерк, у репет, у крик, у кров. Новогородці, новогородці! Загородила пуга дорогу. У синій вазі — стеблина яра. Як білий бісер — холодний піт. О білий світе сторчоголовий, опріч опричнин — куди подітись?

Кошлатий обрій вороноконий йде берегами ридай-ріки.

4

Боже, не літості — лютості, Боже, не ласки, а мсти, дай розірвати нам пута ці, ретязі ці рознести. Дай нам серця неприкаяні, дай стрепіхатий стогнів, душ смолоскипи розмаяні між чужинецьких вогнів. Пориве, пориве, пориве, разом пірвемося в лет. Бач — розсвітається зариво. Хай і на смерть, а — вперед. Благословенна хай буде та куля туга, що разить плоть, щоб її не марудити в перечеканні століть. Боже, розплати шаленої, Боже, шаленої мсти, лютості всенаученої нам на всечас відпусти.

stus_czco/juHLVD-MR.jpeg
Бастіони і равеліни Петропавлівської фортеці.

5

Зрадлива, зваджена Вітчизна в серці дзвонить і там росте, нам пригнітивши дух. Ви, нею марячи, зазнайте скрух і скрух і най вас Бог, і най вас Бог боронить. Розкошлані на всіх вітрах вагань, як смолоскипи молодого болю, в неволі здобули для себе волю, ногою заступивши смертну грань. Щедрує вам безсмертя щедрий вечір

в новій Вітчизні — по громадді спроб. Отож, не ремствуйте, що вам на лоб поклав Господь свій світлий перст нищівний.

dvstus@gmail.com