Це — травень. Отже, літа пошукай — в квадраті неба, що над головою так гостро зрізано: де глибша синь і ефемерна зграйне хмаровиння, шукай його по шпарах межи стін, де жовтостебла бадилина стромиться і навмання пускається рости. А там, за нашим велетенським муром, — гукає мати — свого зве синочка, і голос, геть і схриплий і грудний, спізнав, що в світі — травень, в серці — радість і літепло небес їй в очу світить і хлюпає жага її долонь, таких продовгуватих, як пелюстки.
Де ж ти, моя любове? Ні, не тут. Ти десь по закрайсвіту — наче бджілка, що попід крильцями тримає ярий пилок зажури. Де ти, сину мій? Де ти, мій світе зимний? Де ті сосни? Де шлях — до урвища, подалі — став а ген на пагорбі — кощаві сосни: вовтузяться, стенаються з морозу і хухають в долоні? Пошукай довколо себе травня — не помітиш. Анічогісінько. Але в душі — тлум: весни, зими, осені і літа, мов риби, кубляться. Перерости свою негоду. Увійди у прорість зеленої надії. Все не мудре — нам краще бачити, аніж рости. А спогади — задушать...
Написаний не пізніше весни 1973 р. Зб."Палімпсести".