26 вересня (08.10) 1892, Москва - 31 серпня 1941, Єлабуга, Татарстан) — нерв і експресія російської поезії "срібного віку", прозаїк та перекладач.
Василь Стус: "Марина — акторка, що грає чарівницю..." (Лист до дружини та сина від 12.06.1983 р.), - написав Василь Стус, коментуючи свій переклад цветаєвського вірша "Неподражаемо лжет жизнь..."
Вона не належала до числа улюблених Стусових поетів, але була яскравим прикладом співіснування поета та реального життя: висока слава поета і безпорадність людини і матері, втрата батьківщини і дітей, самогубство і, зрештою, посмертна слава і шанування.
На неї звернули увагу відразу після дебюту - Валерій Брюсов і Максиміліан Волошин, Микола Гумільов і Андрій Бєлий... Марина якось відразу стала живим нервом "срібного віку", була в центрі уваги, жила поезією і мистецтвом. Проте реальність знищила її. Після революції вона втратила свою меншу доньку, змушена була виїхати в еміграцію і повернулася в СРСР лише в 1939-му.
В еміграції була бідність і творчість. «Поема гори», «Поема кінця», «Поема повітря» - поетичні шедеври, які, втім, ніби й не потрібні були нікому. Тоді Марина Цветаєва береться за прозу і створює низку текстів, присвячених найближчим для неї людям: поетичний цикл «Маяковському» (1930), «Живе про живе» (1933, спогади про Максиміліана Волошина), «Полонений дух» (1934, в пам'ять про Андрія Білого) та «Мій Пушкін» (1937).
Проте подолати бідність не вдалося і в 1939-му поетеса повертається в СРСР, де заарештовують її дочку та чоловіка заарештовують. Сергія розстріляють в 1941-му, а доньку через 15 років реабілітують. Цвєтаєва вже не пише віршів, а займається перекладами. 31 серпня 1941 вона зводить порахунки з життям, благаючи в передсмертній записці до друзів подбати про сина Георгія. Точне місце її могили невідоме.