У Гефсиманському саду, віддавшись самоті, я жалем жалений бреду, згубивши всі путі. Замерехтіла марногта земних твоїх щедрот, назнаменована біда і дертий болем рот.
Йди з-перед очей, відрадо. почезни, зоре моя! Йду Гефсиманським садом, а в серці сіла досада, ой же, бідо моя. Дзюркоче вода нагірня, як проповідь марноти. Зірко моя вечірня, дорого моя супірна, і сам попри себе - ти. Ходив і навчав і бачив, та дибиться ляк: дарма. Сили, що Бог настачив, віку, що він назначив, духу - з плачів і плачів більше нема. Лють мене пробирає, душу стрясає ляк. Світ - і без нас сконає, сонце нічне світає. Хто ж нас пожне-вжинає лагідно й ловко так.