Публіцистика22 вересня 2020

"Умови мого перебування на засланні..."

Перша сторінка автографа. Публікується вперше. З архіву Д.Стуса.

Умови мого перебування на засланні такі, що я добрим словом згадую Мордовію. За 1.5 колимських років ситуація так загострилася, що кожного ранку я сподіваюся, що прийдуть гебісти і запропонують другий тур. Я не гарантований від будь-якої провокації. Залежно від задуму карних служб, мені можуть запропонувати будь-який сценарій, згідно з яким я буду грати примусову роль хулігана, валютчика, злодія - кого завгодно, аби тільки не політичного українського в'язня.

Майже місяць тривало публічне оббріхування мого імені - спочатку в статті "Друзья и враги Василя Стуса", яку друкували в трьох підвалах районної газетки "Ленинское знамя", а потім у численних листах з місць. І хоч брехня міститься у кожному рядку з цих текстів, вона створила довкола мене колимський мікроклімат за дальстроївським стандартом.

Притягнути автора статті А.С.Супрягу (Артеміда Степанівна Супряга - заступник редактора газети Тенькінського району "Ленинское знамя") до судової відповідальності я не можу - з огляду на брехливих свідків, якими вона послуговується і з огляду на її всемогутню підтримку - з боку райкому, міліції, КГБ, що постачали її агентурними даними і відкритими наклепами.

Через це я повторю події мого 1,5 річного перебування на Колимі, аби стало зрозуміло, ьяк стояла справа, коли завтра я не зможу цього зробити.

4 березня 1977 р. мене викликали з Тенькінського КПЗ, де мене тримали кілька днів, до начальника райміліції полковника Я.В.Переверзєва (Яків Васильович). Той заявив мені, що житиму я в шостій кімнаті гуртожитку селища Матросова, а працюватиму шахтарем.

Селище Омчак.

На мої зауваження про нездоров'я мені запропонували півгодинний медогляд у райлікарні. Супроводив мене міліціонер. Удвох ми пройшли кілька кабінетів, але жоден з лікарів не звернув уваги на мій післяопераційний стан, на те, що по операції я маю тяжкі наслідки: демпінг-синдром.

Власне, знали про це і кагебісти Мордовії: що я потребую суворої дієти - без масної і молочної їжі, що без овочів і фруктів мені не можна ніяк. Проте мене надіслали на Колиму, де є тільки сушені овочі й консервовані фрукти.

Робота виявилась затяжкою: монорельси, які я мав двигати, важать 70-80 кг, телескопічний перфоратор - 50 кг; під час буріння глуха камера заповнюється порохом, що нічого не видно. Єдиний захист - марлева пов'язка, але при тяжкій роботі її зразу знімаєш: нема чим дихати.

Шахтарі, йдучи на зміну, п'ють молоко, що допомагає проти силікозу. Я ж не можу його пити.

Через два місяці я перейшов на легшу роботу, але начальник рудника Войтович (Войтович Всеволод Степанович) покарав обох начальників дільниць, що мали відношення до мого нового трудовлаштування і насипався на мене. Зрештою, я залишився на цій же роботі, але з дільниці мене перевели.

Суть була в тому, напевне, що робітники 1 дільниці, куди мене перевели, отруєні шовінізмом, більше надавалися до перспективних планів КГБ. "Хохол - это не человек", "все хохлы - предатели" і т.д. - це звичний стиль їхньої розмови. Про мене ж було пущено поголос, що я націоналіст із України. Це створювало ґрунт для постійних провокацій.

У кімнатці гуртожитку, де мене вселили, мешкали вже три чоловіки. Жодної іншої кімнати на чотири мешканці в гуртожитку не було. Кожного дня там влаштовувалися пиятики, магнітофон і програвач працювали на максимальну потужність, щовечора в кімнаті було багато п'яних гостей.

Я зрозумів: мета - нейтралізувати мої творчі потенції абсолютно, створити довкола атмосферу, зручну для всяких провокаційних задумів (бійка, крадіжка п'яних і т. ін.). Після тяжкої зміни я не міг відпочити в цьому шарварку. Коли я знайшов кімнатку у старої жінки, місцевий капітан міліції П.В.Кальонов (Павло Васильович) заборонив мені перейти до неї.

Не витримавши пекла кімнати, я перейшов до іншої кімнати гуртожитку, тихішої.

Виїзд до райцентру, Усть-Омчуга, мені так само заборонили. Не раз я ставив питання перед міліцією селища Гастелло, де я відмічаюся, питання про те, що ст.82 ВТК РРФСР дає широке коло прав для засланців - жодної реакції: все робиться за законом, більші обмеження, накладені на мене, - обґрунтовані.

Усть-Омчуг

Через місяців два-три по приїзді в селище Матросова почали зникати мої листи. Я помітив, що всі мої поштові одержання старанно перевіряються, а чимало просто не доходить.

У травні 1977 р. мене викликав до Усть-Омчуга начальник РВВС Я.Переверзєв і сиплячи найгрубішою лайкою, почав сваритися за те, що я буцім порушував режим (переїхав до іншої кімнати гуртожитку і змінив місце роботи). Я відповів, що це моє право, зазначене в ст. 82 ВТК, а розмовляти із собою в брутальному тоні я не дозволяв і в концтаборі.

Через деякий час до моєї кімнати вселили двох п'яниць - Г.Новикова і М.Карасьова. Обидва гірничі майстри, але напивалися так, що мочилися просто на підлогу в кімнаті. Я став перечити - вони обзивали мене націоналістом.

- Взял бы автомат и перестрелял всех этих хохлов, - провокував мене п'яний Карасьов. Я назвав його фашистом - за такі бажання і попередив, що дам по пиці, коли він ображатиме мій народ. Капітан Кальонов часто навідувався до кімнати, бачив, до якого стану ці двоє набираються, але тільки всміхався і радив: взяли б вы, Василий Семенович и себе бутылочку, а то чего же?

Знову назрівав конфлікт, і знову я поставив питання про розселення. З приїздом дружини на час відпустки до так званого готелю, де нам визначили маленьку кімнатку, вселили двох гицелів, що постійно навідувалися в суміжну кімнату - кухню, весь час закриту. Те, що там стояла "слухавка", ми майже не сумнівалися. В останній день перебування дружини ці гицелі зайшли в гості, просиділи значно довше, ніж дозволяв етикет, а на закінчення один із них витягнув ножа і став наспівувати цинічних пісень. Це повторилося і через кілька днів, коли два якихось типи чекали мене вночі з роботи - теж із ножем, аби мене підрізати - буцім як стукача із побутової зони. Я зрозумів, що до мене вживають нової тактики.

Селище Матросова. 1977 р.

Увесь серпень (тобто до 20.08.1977 р.) я працював без вихідних днів. Нервова обстановка, створена за останні місяці, постійні стеження, втрата кореспонденції, призвели до нещасного випадку.

Ситуація була така: до кімнати №36, де я в той час мешкав, приїхав старий мешканець її Парников. Я знав про нього лише те, що він був офіцером, а тепер працює скреперистом. Можливо, він буде моїм кімнатним наглядачем?

Повернувшись у суботу з роботи, я вийшов перед гуртожиток грати в шахи, попросивши його, аби він, коли буде йти, заніс мені ключа від кімнати. Він пообіцяв, але забув зробити. Я залишився на вулиці в хатньому одязі. Почекав його до вечора, але його не було. У неділю з 6 ранку - у мене нова зміна. Я піднявся на дашок, що над вхідними дверима, моє вікно було поруч. Але не втримався і впав на кам'янистий хідник. Підвестися я вже не зміг.

Є чистою брехнею твердження газети, що я мав би звернутися до чергової. До неї я звертався, бо прибиральниця мала ключ від кімнати. Але чергова не знала, де живе прибиральниця, у якої ключі від кімнати були з собою.

В лікарні сел. Транспортного мені наклали гіпс. Я пролежав два місяці, довідавшись за цей час, що до моєї кімнати підселили тимчасово якогось чоловіка. Зрозуміло, я мусив думати, що цей чоловік, залишаючись один у кімнаті, рився в моїх паперах. Із Транспортного я надіслав до Андропова телеграму: Ваша служба ворует мои письма. Ще дві телеграми я надіслав до своїх друзів-засланців.

Попросив відправити телеграми сестру-інтенданта Ніну Кирилівну. Вона повернулася вся червона, сказавши мені, що телеграми до Андропова не хотіли брати. Проте взяли, бо вона наполягала. Нічого, звичайно, я їй не розповідав про те, що з її слів наводить Супряга. Все це чиста брехня. Знаю тільки, що якось ця сестра стала гудити "хохлов", хоч її чоловік теж "хохол". Я спокійно зауважив, що "хохлов" немає, а українці нічим не гірші за росіян. Вона засміялася і перепросила мене. Ось і вже.

Цілком припускаюся, що на цю сестру напосілися гебісти - за те, що вона відправляла телеграму до Андропова, а потім, застрахавши, заправили брехливих свідчень. І вона погодилася.

За час іммобілізації я просив лікаря В.М.Квачова (Віталій Миколайович) допомогти мені в зв'язку з демпінг-синдромом. Він обіцяв. Але мені було зроблено лише рентген - і все. "Проходимость у вас прекрасная, никакого демпинг-синдрома нет," - були його остаточні слова.

Я просив змінити мені дієту, бо в тій, що я мав, переважали молочні страви. Мені було відмовлено.

Повертаючись назад, згадаю, що лікарі сел. Матросова відмовили мені в дієтичному лікуванні, не захотіли брати на облік - як оперованого, хоч на такий облік інших ставлять автоматично.

З приводу т ого, що і лікарі, і рудком відмовили мені в дієтичному харчуванні, я пірвав профспілкову картку, заявивши при цьому: "профспілка має захищати мої інтереси, а не шкодити. Коли ця шкодить - я пориваю з нею (це сталося на початку серпня 1977 р.).

Будинок. Селище Транспортне, Магаданська обл.

18 жовтня мене виписали з лікарні, зробивши новий гіпс. Була зима, снігу по коліно, мені ж не жали машини, аби транспортувати до гуртожитку (це приблизно 40-50 км відстані). Я задзвонив на рудник до заступника директора Разовського: мовляв, дайте машину - я заплачу за всі витрати.

Обурені таким поводженням зі мною шофер і сестра швидкої допомогли на свій ризик привезти мене до гуртожитку - велика їм дяка.

Насилу я піднявся на другий поверх, спираючись на милиці. Ніхто не навідувався до моєї кімнати. Пожильця, що жив у кімнаті, спішно відправили у відрядження. Я залишився напризволяще. Туалет - далеко на вулиці, їдальня - недосяжно далека. Не бачачи жодного виходу, чуючи, що медики дружно виконують настанови КГБ щодо мене, я змушений був через кілька днів зняти гіпс, аби взути черевики (гіпс я мав носити два місяці, тобто до 18 грудня). Тепер я міг бодай вийти до виходку.

Не мавши зарплати майже три місяці, я попросив якогось мешканця гуртожитку здати мій лікарняний лист, аби одержати свої 50 % як нечленові профспілки. Мені було передано, аби я з'явився сам.

На милицях я подолав величезну відстань (здоровими ногами йти туди 5-7 хвилин), але в бухгалтерії мені сказали, що без профспілки мені не виплатять /лікарняні/.

- Я не член профспілки. - А рудком заборонив вам виплачувати без його відома.

Кілька днів я витратив на те, аби піймати голову рудкому Фесенка. Той почав умовляти мене, аби я поновився в профспілці.

І я погодився, витримавши заяву про поновлення в такому стилі: "На початку серпня я пірвав профкарточку з огляду на те, що профспілка перечила проти надання мені, хворому на шлунок, потрібного дієтичного лікування. Прошу поновити мене в профспілці".

Я зробив це, аби скоротити свої маршрути за зарплатою. Підлі тексти Супряги з цього приводу - чиста вигадка.

16.12.1977 р. я поїхав на Транспортний, поскаржився, що ходити зле. Проте мені дали місяць легкої праці, а з 18.01.1978 р. перевели на стару роботу.

Я ледве пересувався, хоч робота вимагала доброї рухливості - особливо тоді, коли підпускаєш дучку: отвір перерізом 4-6 кв. м. викидає раптово руду - треба швидко відскочити, аби не травмуватися. Майстер зміни К.Ісода перечив проти мене, бо загроза нещасного випадку була надто велика. Проте ні рудком, ні служба ТБезпеки на це не зважили.

У штольні

Робота скрепериста - досить трудомістка, а на дільниці скреперист і розвантажує вагонетки з рудою, штовхаючи їх до перекиду. Штовхати доводиться вдвох, бо самому не під силу. На мої хворі ноги це було цілком зайве навантаження. Більше того - шкідливе.

10 лютого 1978 р. мене викликали зі штольні і влаштували обшук - ніби-то в зв'язку зі справою Л.Лук'яненка, від якого я мав кілька листів. Під час обшуку в мене було вилучено мій записничок із адресами, два зошити з віршами, кілька чернеток (листи до П.Г.Григоренка й Р.Гамзатова, обидва невідіслані).

Наступного дня я мав бути в Усть-Омчузі, де мене три дні допитували - про Український наглядовий комітет /сприянню виконання Гельсінських угод/ і Л.Лук'яненка. На всі питання я відмовлявся відповідати, зробивши виняток лише для того, аби дати Л.Лук'яненкові найкращу характеристику як громадянинові, патріоту, людині.

Тепер мене став опікати дільничий міліціонер Б.С.Любавін (Борис Семенович). Чи не щовечора заходив він до кімнати, аби дискутувати на політичні теми. Я ігнорував його, викликаючи його гнів.

На початку квітня я зайшов до сусідньої кімнати, випили по чарці, поспівали пісень. Я повертався до своєї кімнати, але на коридорі мене зустрів Любавін, став чіплятися. Якомога ввічливіше я відповів йому, що жодних порушень не зробив і повернувся до своєї кімнати. На другий день він став вимагати од мене пояснень. Я звичайно, відмовився, не чуючи за собою жодного прогріху. Проте він оштрафував мене на 10 карб. за так зване порушення громадського порядку.

Я написав про це райпрокуророві В.В.Кувякіну, але він схвалив дії Любавіна. Ніяких розмов на національні теми в кімнаті Дмитришина я не вів. Свідчення самого Дмитришина, Ковальова та його дружини = то чиста брехня.

В кінці травня не стало респіраторів. Я щодня нагадував начальнику дільниці, що без респіраторів працювати не можна, але все без користі. Тоді я поставив питання так: якщо їх і завтра не буде - я не вийду на роботу. Завтра їх не було. Я не пішов на роботу, залишивши директорові заяву, аби мені цей день актували. Ситуацію обернули так, буцім респіратори були, а я схиляв інших до страйку!

Другого дня надійшла сумна телеграма, завірена лікарем: у Донецьку тяжко слабує батько. 27 травня 1978 р. я виїхав до Усть-Омчуга, аби взяти дозвіл в міліції на виїзд до смертельно хворого 86-річного тата.

До Переверзєва довелося дзвонити додому. Він сказав, що сьогодні в міліції вихідний день, а тому доведеться чекати понеділка. Аби не гаяти ще одного дня, я вирішив чекати понеділка в райцентрі (це 120 км од Матросова, автобус ходить раз на добу). але підійшла міліцейська машина - і мені наказали повертатися до Матросова.

Зліва - направо: Тато - Семен Дем'янович, сестра Марія і мама - Їлина Яківна. Донецьк. 1960-ті.

"Вы плохо себя ведете, поездка на Родину - это поощрение, а вы его не заслужили," - відповів Переверзєв на мій дзвінок другого дня. Я пригрозив йому, що в разі відмови почну політичну голодівку.

В понеділок, 29 травня 1978 р., директор підписав мені заяву про відпустку, видано було наказ: з 29. 05. - відпустка за рік. Але через кілька годин директор скасував свого наказа.

Я почав голодівку, вчепивши на дверях своєї кімнати оголошення: "Прошу не беспокоить: с 29.05.1978 г. начинаю политическую голодовку, требуя навестить умирающего отца".

Увечері надійшов наряд міліції і ДНД /добровільні народні дружини/ - і мене повезли в камеру міліції, де я перебув майже добу.

Другого дня мене викликав начальник міліції селища Гастелло і без пояснень звелів повертатися до Матросова і працювати. Протримавши три дні я зняв голодівку і став до роботи.

В суботу, 3.06.1978 р., Переверзєв наказав негайно їхати до Усть-Омчуга, бо мені надано змогу провідати батька. - Брати з собою лише мило і рушник, - наказав він. - Візьму все, що вважаю за потрібне, - відповів я.

В Усть-Омчузі о 12 год. ночі він видав мені маршрутний лист: їхати за маршрутом: Магадан - Якутськ - Новосибірськ - Уфа -Донецьк.

Став вимагати, аби я показав йому течку. Я відмовився. - Ну, вам будет хуже. Нехай і гірше, але показувати я не став. Почалася довга стежа - за кожним кроком моїм, навіть у лікарні, в морзі, на цвинтарі - очі, очі, очі.

Фото Camila Quintero Franco

За голодівку мені пімстилися: ще 29 травня до Матросова приїхав Переверзєв, став лякати судовою розправою, визначив мені відмічатися в міліції тричі на місяць; зобов'язав з усіх питань - роботи, відпустки, лікування - звертатися до нього.

Я зауважив, що це дальстроївська версія законодавства - і я протестуватиму.

- Пожалуйста, - спокійно відповів він, знаючи, що його дії - завше законні, якої б сваволі він не чинив.

За так званий прогул мене перевели на три місяці на штрафну роботу. Мої апеляції до прокурора району нічого не дали: свавілля скеровували вищі сили.

По поверненні з Донецька 16 червня в Магадані мене затримали, бо в понеділок викликали в КГБ. Там сидів заступник начальника КГБ області підполковник В.О.Сафонов і два майори - начальник слідчого відділу Устинов і оперативний працівник майор Грушецький.

Виклавши на стіл ксерокопії зарубіжних газет, вони стали вимагати, аби я дав письмову заяву-відповідь на ці тексти, де міститься неточна інформація (передусім, щодо обставин мого травмування).

Я відповів, що спочатку хочу бачити надрукованою мою заяву про неточності засудження мене і моїх товаришів, а вже потім...

Це їх явно не влаштувало.

Переверзєв зустрів мене в Усть-Омчузі енергійно. Знову погрози, обіцянки, що мене запакують на Омчаку (де є табір особливого режиму для побутових рецидивістів). Із ним сиділа дама, яку я прийняв був за його секретарку.

Але дама відрекомендувалася: Артеміда Степанівна Супряга, заступник редактора "Ленинского знамени" (районної газети).

- Я пишу о вас статью и хотела бы задать вам два вопроса: что вы имеете ввиду говоря о самостийной Украине и каких еще прав не хватает по вашему мнению советским людям?

Я відповів, що питання провокаційні, а жанр зобов'язує. Щоб я не відповів - відповідь використають проти мене.

Волів би лише мати змогу так само публічно відповісти на дифамацію.

8 липня 1978 р. почалося друкування її наскрізь брехливої статті. 3 серпня редакція закінчила друкування відгуків читачів.

Не маючи змоги подати на Супрягу і свідків-обмовників до суду, я 10 липня подав заяву на ім'я директора з вимогою надати мені змогу публічно заперечити наклеп у присутності Супряги.

Цілий місяць готувалися до такої розмови. Нарешті - на 12.08. призначено засідання рудкому, на якому обіцяно таку змогу надати.

Автограф В.Стуса.

Збираюся дати бій наклепникам і шовіністам, знаючи, що все це може закінчитися другим туром моїх одіссей. Проте положення зобов'язує. Тому я відкидаю фігуру звинуваченого, стою на позиції вічного оскаржувача, звинувача. Бо за мною - доля моїх друзів, доля мого народу, доля справедливості і добра.

Василь Стус 10.08.1978 р.

12.08. провели так званий розширений рудком. Мені дали 7 хвилин на те, щоб спростувати статтю. Я став читати заготовлений текст, але на половині мене перебили, бо, мовляв, регламент вичерпано. Стали ставити питання - добре заготовлені. Я відповів на всі - досить переконливо, бо припинили ставити.

Я знову став вимагати - часу, аби відвести всі заперечення. Мені не дали. Тоді я демонстративно покинув зал.

Головував на рудкомі Анатолій Андрійович Автономов, були присутні журналіст з "Ленинского знамени" Олександр Миколайович Петренко і начальник міліції з Гастелло Юрій Миколайович Махов, уся адміністрація рудника.

Після мене постановили: виключити мене з профспілки та ізолювати від передового колективу - написати звернення-прохання до міліції.

Тільки аутентифіковані користувачі можуть залишати коментарі. Увійдіть, будь ласка.