Увечері везли віолончель, немов джмеля, дрімотного й німого, як запліталась порохом дорога, лягаючи трубою на плече. Як бубон, бився волохатий жаль, на поворотах автострада тихла і ластівок ласкаве чорне пікколо ліпилось як гніздо до етажа безлистих посвистів осінніх крон (плането душ! Ти вигорілий кратер!) Рвав вітер на шматки далекий трактор і поніч рвав, мов стінки хорих бронх. Шуміли шини, шастали колеса і пересохлий сипався пісок у кузов. Угорі літак прокреслювався, мов у відьомське зловлений ласо – робив віраж управо – аж до місяця і крихкотіли зорі на льоду нічного безгоміння. Раптом виткався ставок під фарами. Болотний дух убгався в плеса, кумканням застелені. Шофер, почувши жаб’ячий оркестр, на гальма тиснув: од шляху за метр ставок доходив форм віолончельних. А в кузові її німий округ гамує хрипи хорого музики. Пливуть над ставом перехлипи тихі і дикі перехлюпи темних рук.
Х. 1963