Добрий день, мій рядок кароокий, побратиме моїх безсонь! Зупини її, мить високу, для моїх молитовних долонь.
Сивий голубе, біль мій зичений, вечоровий і пелехатий, більше чутий, аніж помічений, більше мічений, ніж крилатий.
Слово, слово, — достиглий смут мій!Набираючи висоту, порятуй од важкої скрути і од радості порятуй,
поки круглі цвітуть долоні, поки з серця ростуть пелюстки, поки думи, як дзвони довгі, і як дзвони, круглі такі,
ти любов’ю мене, наче амфору, доливай, довіряй добру. За розквітлу купальську папороть я пером і горбом віддарю. 1966. IV
Цим віршем відкривається другий розділ збірки "Зимові дерева".
Цей останній варіант вірша датовано квітнем 1966 року. Більш ранні варіанти твору мали назву «Години творчості» - найщасливіші години Стусового життя. Вражає світла майже святкова емоційна забарвленість відчувань ліричного героя твору, коли він може звільнитись від побутових проблем і віддатися творчості. Це чи не останній вірш поета, освітлений світлою радісною навіть дещо романтичною настроєвістю. Певною мірою це пов’язано з тією обставиною, що першу половину 1966 року поет прорацював науковим співробітником Державного історичного архіву УРСР. Посада відкрила йому доступ до невідомих документів, що стали наріжним каменем принаймні двох літературознавчих статей: «Дещо з думок наших попередників» і “Феномен доби (Сходження на Голгофу слави)”, присвяченої творчому злету та падінню Павла Тичини.
Проте розкіш роботи з малодоступними архівними документами була нетривалою. В автобіографії від 23 липня 1966 року Василь Стус зазначає, що “робив у ЦДІА науковим співробітником, потім — старшим науковим співробітником, але увільнений “за власним бажанням” — за безсовісним, здається, наполяганням тов. Зубкова з Інституту літератури (про це я довідався в ЦК КПУ у тов. Митюкова”.
Після звільнення з Архіву на початку літа 1966 року таких за настроєвістю віршів у Василя Стуса вже не буде.