Від дистанцій до відчуження

Юлія Ємець-Доброносова

У листах Василя Стуса 1974 – 1979-го, написаних з мордовських таборів і селища Матросова, переживання просторових дистанцій часто переростали у передчуття появи дистанцій комунікативних, а усвідомлення їх спільнодії сповнювало епістолярний діалог розривами. У результаті з’являвся страх, що в майбутньому вже смислові дистанції будуть впливати на спілкування. Прикметним є звернення до дружини від 15–16.11.1974 — навіть по отриманню відповіді із додатком світлини і листа сина він гостро відчуває появу небажаних дистанцій : «Здається, відстань між мною і Тобою побільшала, стала вдвоє, втроє довшою».

У листі до дружини від 5.07.1976 присутня фраза про збільшення дистанції через невиправдані очікування: «Одержав, Вальочку, дуже скупого листа від Тебе. Дякую, не за те, що скупий лист — і надто. За те, що він — Твій. Приємно було бачити й руку Дмитрикову — з усіма помилками (не так багато, ні). Але чому в Тебе таке життя — без новин? Чи вони для мене нецікаві, чи їх просто нема, чи Ти не можеш мені їх переповісти?». Наостанок у цьому ж зверненні з’являється і думка про розрив у комунікації: «Сьогодні, проти 8 березня, Ти мені снилася — перед ранком. Не знаю, чи це дійшли до мене Твої флюїди (дай Боже, аби так, хоч це і надто розкішно — так думати), чи я викликав у сні Тебе, а не докликався і сам зробив так, щоб Ти мені наснилася (найкоротша і найлегша дорога здобути відраду). Але нічого не вийшло. Бачив Тебе, щось готувався — бути з Тобою, а нічого не вийшло — ні з розмовою, ні з чим. А все винні Твої короткі листи! Звичайно, винний і ще хтось, але про нього я провадити не стану, хоч і годилося б сьогодні».

Слабкість епістолярного спілкування у доланні дистанцій у місцях неволі була зумовлена ще й спробами цензури унеможливити повноцінний діалог Василя Стуса із близькими листодарами. Марія Чередниченко (Стус) згадує, що рідні писали йому переважно про родинні справи, його ж відповіді містили прямі свідчення загроженості комунікації з боку репресивних органів: «Буває, ми отримаємо листа, а там так затушовано, що нічого не видно» [1].

Юлій Шелест (1937, за паспортом 1935 – 2009) — український критик, журналіст, дисидент. Товариш Василя Стуса з аспірантських часів. Народився на Київщині, закінчив факультет журналістики Київського державного університету (1958), працював у мас-медіа, з 1964 навчався у аспірантурі в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського АН УРСР. У 1967-му, після критичної рецензії на фільм Тимофія Левчука «Два роки над прірвою» (1966), його виключили з аспірантури. 1967 – 1972 працював на різних роботах, зблизився із київським колом шістдесятників. 1972 був арештований і засуджений до двох років таборів. По звільненню працював інженером, 1975 знову був арештований і засуджений на три роки. 1978 повернувся до Києва. Мав сухоти і пошкоджений хребет, ще 1975 був визнаний інвалідом третьої групи. Листувався із Василем Стусом, надсилав йому у листах вірші київських поетів. У Києві мешкав із ним в одному районі. У 1980-х працював робітником, сторожем, санітаром, 1998 – 2001 — у редакції газети «Вечірній Київ», з 2002 — в Інституті української археографії та джерелознавства, редагував «Старожитності» і «Український археографічний щорічник». Детальніше — Шелест Ю. Автобіографічний етюд. Генеза. 2006. № 1 (11). С. 102–110. ; Гирич І. Некласичний шістдесятник. До спогадів Юлія Шелеста. Генеза. 2006. № 1 (11). С. 100–102.

У його листі до дружини від 8.05.1974 є опис перипетій із листуванням: «Тепер — щодо листування. Я вже пересвідчився, що мої шефи-невідчепи визначили вузьке коло моїх листодарів, а решту — просто гатять гаткою. Отож, за два місяці я одержав два листи із Донецька, чотири од Тебе (п’ятий — Дмитриків), від Рити — п’ять, Михасі — один, Шелеста — два. Оце мої набутки. Бог знає, мало чи багато (втомився ждати, а тому радий із того, що є)». У зверненні до батьків від 23.05.1977 він спочатку обіцяє писати двічі на місяць, бо частіше «ні про що», але закінчує іншим поясненням: «Зараз мало пишу, бо мої листи зникають — крадуть їх по дорозі. Тому пишу обмаль». А в листі до дружини від 3.03.1978 обґрунтовує небажання писати листи тим, що «геть чисто все гебісти обмацують, а то й крадуть». Показові і рядки з листа до Євгена Сверстюка від 29.02.1980, написаного Василем Стусом у короткому проміжку між ув’язненнями з Києва : «Знаєш, так гидко писати, коли знаєш, що якась нечисть лізтиме до листа, фотографуватиме, лизькатиме, нюхатиме».

У листі до дружини від 23 – 24.09.1974 присутній опис того, що зумовило спільнодію просторових, часових і комунікативних дистанцій: «Довше не мав од Тебе листа. Тільки через це знаю, що Ти на мене й досі сердита — за те, що в липні я не написав Тобі листа (Бог мені за те пімстився: листа цензура вкрала, отже, Віра /Вовк/ й не знатиме, на які жертви я був подався заради неї!); за те, що мого великого листа за серпень та ж цензура або вкрала, або ще дочитує (там було понад 30 віршів), за те сердита, нарешті, що не так сприймаєш мої листи, як є, а шукаєш зачіпок, ображаючись то на кількість рядків, ніби меншу, аніж треба, аніж Ти того заслуговуєш». Подібна констатація присутня і в зверненні до батьків від 1. 11. 1974: «Був мені лист од Віри Вовк, решту кореспонденції з-за кордону крадуть (показали тільки один акт — офіційно вилучено якогось листа з ФРН, але ні прізвища адресата, ні мотивів не вказано)».

Деталі пошуків шляхів комунікації містить і лист до дружини, датований орієнтовно лютим-березнем 1974: «Не відсилаю ще листа — віддам уже в понеділок, аби зразу на цензурні шлюзи. До речі, не шліть на конвертах добрих, оригінальних марок, бо ці перевірці здирають собі для колекцій, а мені погрожують клопотами, що конверт — без марки». Інший приклад присутній в зверненні до дружини і сина від 8.05.1974: «Знай, Валю, що мені анінічого не можна вкладати в конверти — ні конвертів, ні відкриток, ні марок, ні стержнів, ні вирізок із газет. Одне слово, нічого крім листів своїх. Це саме перекажи і в Донецьк і бідним моїм кореспондентам, яких так старанно обдивляють сторожкі очі, не пускаючи до мене одних, стримуючи інших і т.д.».

У листах Василь Стус часто пише про переростання дистанцій у переживання відчуження. Яскравий приклад — з листа до Олега Орача від 14.08.1977 : «Мені зараз геть самотньо — серед п’яного гамору гуртожитку. Та й те сказати: обірвано геть мої листовні зв’язки: 85% листів не доходить. Відбито й бажання слати ці листи. А змора на роботі. Трохи зле, знаєш». У полілисті, адресованому Михайлині Коцюбинській, Світлані Кириченко, Юрієві Бадзю, Леоніді і Надії Світличним, Павлові Стокотельному, Риті і Борису Довганям від 29.10.1977 він характеризує свою ситуацію за допомогою яскравого образу: «Довкола мене — зона відчуження».

Образно описує він і перетворення дистанцій на екзистенціальну відірваність від світу у листі до Світлани Кириченко від 1.02.1978 : «Признаюся, Світлано: тяжко вже й листи писати — до Вас, будучи, може, по той бік терпцю... Хоча й самотність — як келійний зашморг». У зверненні до Леоніди і Надії Світличних, датованому орієнтовано лютим-березнем 1978, Василь Стус характеризує переживання, викликані відірваністю від цінних Інших : «Прошу не мати серця, що не пишу. Дичавію потроху — в цій пустині. Крижанію — на кризі».

Ірина Стасів-Калинець (1940 – 2012) — українська письменниця, дисидентка, публіцистка, літературознавиця. Дружина поета Ігоря Калинця, мати науковиці, громадської діячки і викладачки Дзвінки Калинець-Мамчур. Закінчила Львівський державний університет (1964), вчителювала, зблизилася із львівським і київським колами дисидентів. Дебютувала як поетка 1959. 1970 приєдналася до протестів проти арешту Валентина Мороза, 1971 підписала декларацію про створення Громадського комітету захисту Ніни Строкатої. Познайомилася із Василем Стусом 1972, коли той лікувався у Моршині і завітав до Львова на свята. За кілька днів вони обоє були арештовані за звинуваченням у антирадянській пропаганді і агітації. Ірину калинець засудили до 6 років таборів і 3 заслання, які відбувала у Мордовії і Читинській області. Василь Стус був свідком у її справі. Покарання вони відбували у таборах, що знаходилися поруч, по можливості листувалися. І.К, активно підтримувала поета в роки в’язничного «смертеіснування», у листах він називав її посестрою. Зберігся її короткий спогад про табірну різдвяну коляду, заспівану ув’язненими жінками через паркани-огорожі для Василя Стуса. 1975, коли в нього загострилася виразка. І.К. була ініціатором голодовки протеступроти того, що поетові вчасно не надали медичну допомогу. Цей вчинок врятував Стусові життя. У серпні 1978 вона написала листа генеральному прокуророві Руденкові із вимогою відпустити Стуса до смертельно хворого батька. Василь Стус присвятив Ірині Стасів-Калинець вірш «Сузір’я знов лаштуються в танець», а вона йому — твір «Ще того віку вистачить». 1981 повернулася до Львова, 1987 долучилася до громадської діяльності, 1989 була координаторкою перепоховання Василя Стуса, Олекси Тихого і Юрія Литвина в Києві. На початку 1990-х очолювала Львівське обласне управління освіти. Народна депутатка Верховної ради України (1990 – 1994). З 2002 працювала у Львівському національному університеті імені Івана Франка.

А в листі до Ірини Стасів-Калинець від 20.04.1978 присутня вказівка на зчужіння: «Ти не сприкрюй мене, сестро. Невже ми так аж зчужіли за ці роки? Прошу — не май гніву до мене: я не заробив на те. Звичайно, радо поїхав би — до Вас із Ігорем і Дзвінкою, але припнутий за ногу — межами району. Навіть в райцентр — Усть-Омчуг — не можу вибратися — без дозволу». У листі до Івана та Леоніди Світличних від 24.05.1979, написаному незадовго до завершення заслання, з’являється і парадоксальне образне означення: «Втім, поки особливих турбот не маю: довкола мене все той же тихий вакуум. Чуюся як космонавт на Місяці – і маю малу відраду з того».

Тривога з приводу появи смислових дистанцій часто присутня в згадках Василя Стуса про сина у листах до дружини і в листах до нього самого. У зверненні до дружини від 22–30. 09. 1976 є прикметні рядки: «Думаю про Дмитра, який так рідко до мене пише. Ти йому не нагадуй про те — хай пише тоді, коли відчуває потребу. Хоч гадаю — дитяче почуття може бути й егоїстичне. Власницьке. А чим його потішав тато за останні п’ять років? Він схожий на дєдю (згадав його родимки на обличчі, його схильність до жартів, сам малюнок жартів — від дєді (може, просто знімає узори, як Ти кажеш). Скоро йому 10 років, а я безсилий якось відгукнутися на ювілей. Може, перешлю йому трохи грошей — іншої подарункової форми, на жаль, не маю».

Про переплетіння комунікативних, просторових і часових дистанцій свідчить і спогад Дмитра Стуса : «Писались листи на певний період, з запізненням на два-три місяці, бо поки мій лист прийде туди, поки його прочитає цензура. Один на місяць, і якщо він перед тим написав, то ще місяць чекати. Потім поки його лист прочитає цензура, поки його відправлять, поки буде йти три-чотири тижні. Це дуже довго» [2].

Співіснування страху перед появою нездоланних дистанцій та надії на їх долання характерне для звернень Василя Стуса до сина 1976-1977-го. Наприклад, лист, датований вереснем 1976, містить натяк на появу відчуження: «Усе чекаю, коли Тобі буде 10 років — якраз половину з них я був із Тобою, а половину — ні. Вже й не знаю, чи ми порозуміємося при зустрічі, бо якраз стільки зближувалися, скільки й розходилися. І я не Тебе знаю, а того, який був зі мною у Прохорівці, на Прип’яті, з яким я летів із Донецька і їздив у таксі чи автобусі, чи ловили рибу на Київському морі чи плавали озером — на п’ятій просіці чи збирали гриби за Києвом чи зустріли лося в Святошинському лісі». Водночас в цьому зверненні багато жартівливих пасажів щодо майбутнього долання дистанцій: «Ти, певне, знаєш, що лишилося мені добувати чотири місяці, потім повезуть далі — але не на захід, до Тебе, а на схід. Але там буде інакше, туди можна буде приїздити, коли захочеш. А сподобається — то й житимемо там усі разом — ловитимемо рибу, збиратимемо гриби і ягоди і їздитимемо на собаках чи яких оленях, коли таких спіймаємо дурних — щоб дали себе запрягти в упряж».

У листі, датованому жовтнем 1976, присутнє прагнення поновити зв’язок із сином: «Дивлюся на Твою карточку із Закарпаття — хочу збагнути, про що Ти думаєш, так насуплений. Скучив я за Тобою дуже. Хотів би поговорити — вдвох, аби впізнати один одного, пригадати і збагнути». Натомість у полілисті, адресованому Михайлині Коцюбинській, Світлані Кириченко, Юрієві Бадзю, Леоніді і Надії Світличним, Павлові Стокотельному, Риті і Борису Довганям від 29.10.1977 йдеться про безпомічність уяви здолати віддаленість «Так мені Дмитро уявляється 5-річним, а то — й зовсім немовлям, ніби росте вспак, хоч я і бачив його 9-річним. Але 9-річний — для мене був несправжній. Я витужив його в спогадах — і весь він там».

Показовим для розуміння того, якою сильною могла бути спільнодія дистанцій, є спогад Дмитра Стуса про обмін листами між ними і батьком: «За кілька місяців до свого повернення в Київ, незадоволений моїми «успіхами» (футбол – замість інтелектуального середовища, спорт – замість театру), батько написав мені дуже різкого листа, на що я відповів ще більш різким» [3]. Згадує він і про зумовлені цензурою обставини появи комунікативних розривів в епістолярному діалозі вже у 1980-ті : «Я йому перед весільною подорожжю написав листа, після весільної подорожі написав лист і кілька листів перед військом. Він з цих листів нічого не отримав. І він дуже сердитого листа написав, що я не пишу. Я не міг цього зрозуміти, мені було досить боляче, бо коли я дійсно не писав, бо були періоди, що я по кілька місяців не писав, чи на нього розсерджуся за щось різке, чи ще щось, то одне. Не пускали ці листи» [4]

Анна-Галя Горбач (у дівоцтві — Луцяк, 1924–2011) — українська літературознавиця, перекладачка української літератури німецькою мовою, докторка філософії, популяризаторка української літератури у світі. Народилася на південній Буковині, значну частину життя мешкала в Німеччині. Вчилася у Ґеттінґенському університеті і Мюнхенському університеті імені Людвіга–Максиміліана (нім. Ludwig-Maximilians-Universität München), захистила докторську дисертацію. З початку 1970-х як членкиня німецької секції Міжнародної амністії активно захищала інтереси українських політв’язнів і переписувалася з ними. За часів незалежної України продовжила перекладацьку і громадську діяльність. Разом з чоловіком мовознавцем Олексою Горбачем (1918–1997) заснувала 1995 видавництво «Brodina Verlag» зі спеціалізацією на виданні перекладних творів української літератури. Авторка численних антологій української літератури, лауреатка кількох літературних премій. Активно листувалася із Василем Стусом у 1970-ті, перекладала німецькою мовою його твори, досліджувала його перекладацьку діяльність. На початку 1980-х ініціювала видання окремими брошурами перекладів німецькою його віршів і уривків із щоденника, згодом переклала спогади про нього Михаїла Хейфеца. У листі до Віри Вовк від 27.11.1975 Василь Стус пише: «У пані Галі теж серце навстіж, навіть, як писав поет, необачно навстіж».

Переживання того, як просторові і часові дистанції переростають у комунікативні, у листах Василя Стуса часто пов’язані із втручанням у його листування цензури — лімітами на кількість кореспонденції, затримкою отримання і вилученням листів, різноманітними обмеженнями дозволеного і недозволеного тексту у них. Ще на межі 1976-1977-го, із наближенням закінчення терміну ув’язнення, у нього з’являється страх того, що породжені епістолярною комунікацією дистанції невпинно переростають у відчуження. Поява таких думок співпадає з часом, коли він знову перебував, за його словами, на «особливому епістолярному харчуванні». Мабуть тому у листі до Анни-Галі Горбач від 4.04.1977 з’являється симптоматична фраза: «Дуже мало знаю за Україну, не уявляю, яка вона тепер молода. Надто багато мовчань і виінакшень, які ховають картину».

Примітки:

[1] Нецензурний Стус. Книга у 2-х частинах. Частина 1. Упорядкування Богдана Підгірного. Тернопіль: Підручники і посібники, 2002. С. 177.

[2] Нецензурний Стус. Книга у 2-х частинах. Частина 1. С. 131.

[3] Стус Дмитро. Василь Стус : Життя як творчість. Видання третє. Київ : Дух і Літера, 2015. С. 341 – 342.

[4] Нецензурний Стус. Книга у 2-х частинах. Частина 1. С. 132.

dvstus@gmail.com
Тільки аутентифіковані користувачі можуть залишати коментарі. Увійдіть, будь ласка.