Юлія Ємець-Доброносова
У листах Василя Стуса 1974 – 1979-го, написаних з мордовських таборів і селища Матросова, переживання просторових дистанцій часто переростали у передчуття появи дистанцій комунікативних, а усвідомлення їх спільнодії сповнювало епістолярний діалог розривами. У результаті з’являвся страх, що в майбутньому вже смислові дистанції будуть впливати на спілкування. Прикметним є звернення до дружини від 15–16.11.1974 — навіть по отриманню відповіді із додатком світлини і листа сина він гостро відчуває появу небажаних дистанцій : «Здається, відстань між мною і Тобою побільшала, стала вдвоє, втроє довшою».
У листі до дружини від 5.07.1976 присутня фраза про збільшення дистанції через невиправдані очікування: «Одержав, Вальочку, дуже скупого листа від Тебе. Дякую, не за те, що скупий лист — і надто. За те, що він — Твій. Приємно було бачити й руку Дмитрикову — з усіма помилками (не так багато, ні). Але чому в Тебе таке життя — без новин? Чи вони для мене нецікаві, чи їх просто нема, чи Ти не можеш мені їх переповісти?». Наостанок у цьому ж зверненні з’являється і думка про розрив у комунікації: «Сьогодні, проти 8 березня, Ти мені снилася — перед ранком. Не знаю, чи це дійшли до мене Твої флюїди (дай Боже, аби так, хоч це і надто розкішно — так думати), чи я викликав у сні Тебе, а не докликався і сам зробив так, щоб Ти мені наснилася (найкоротша і найлегша дорога здобути відраду). Але нічого не вийшло. Бачив Тебе, щось готувався — бути з Тобою, а нічого не вийшло — ні з розмовою, ні з чим. А все винні Твої короткі листи! Звичайно, винний і ще хтось, але про нього я провадити не стану, хоч і годилося б сьогодні».
Слабкість епістолярного спілкування у доланні дистанцій у місцях неволі була зумовлена ще й спробами цензури унеможливити повноцінний діалог Василя Стуса із близькими листодарами. Марія Чередниченко (Стус) згадує, що рідні писали йому переважно про родинні справи, його ж відповіді містили прямі свідчення загроженості комунікації з боку репресивних органів: «Буває, ми отримаємо листа, а там так затушовано, що нічого не видно» [1].
У його листі до дружини від 8.05.1974 є опис перипетій із листуванням: «Тепер — щодо листування. Я вже пересвідчився, що мої шефи-невідчепи визначили вузьке коло моїх листодарів, а решту — просто гатять гаткою. Отож, за два місяці я одержав два листи із Донецька, чотири од Тебе (п’ятий — Дмитриків), від Рити — п’ять, Михасі — один, Шелеста — два. Оце мої набутки. Бог знає, мало чи багато (втомився ждати, а тому радий із того, що є)». У зверненні до батьків від 23.05.1977 він спочатку обіцяє писати двічі на місяць, бо частіше «ні про що», але закінчує іншим поясненням: «Зараз мало пишу, бо мої листи зникають — крадуть їх по дорозі. Тому пишу обмаль». А в листі до дружини від 3.03.1978 обґрунтовує небажання писати листи тим, що «геть чисто все гебісти обмацують, а то й крадуть». Показові і рядки з листа до Євгена Сверстюка від 29.02.1980, написаного Василем Стусом у короткому проміжку між ув’язненнями з Києва : «Знаєш, так гидко писати, коли знаєш, що якась нечисть лізтиме до листа, фотографуватиме, лизькатиме, нюхатиме».
У листі до дружини від 23 – 24.09.1974 присутній опис того, що зумовило спільнодію просторових, часових і комунікативних дистанцій: «Довше не мав од Тебе листа. Тільки через це знаю, що Ти на мене й досі сердита — за те, що в липні я не написав Тобі листа (Бог мені за те пімстився: листа цензура вкрала, отже, Віра /Вовк/ й не знатиме, на які жертви я був подався заради неї!); за те, що мого великого листа за серпень та ж цензура або вкрала, або ще дочитує (там було понад 30 віршів), за те сердита, нарешті, що не так сприймаєш мої листи, як є, а шукаєш зачіпок, ображаючись то на кількість рядків, ніби меншу, аніж треба, аніж Ти того заслуговуєш». Подібна констатація присутня і в зверненні до батьків від 1. 11. 1974: «Був мені лист од Віри Вовк, решту кореспонденції з-за кордону крадуть (показали тільки один акт — офіційно вилучено якогось листа з ФРН, але ні прізвища адресата, ні мотивів не вказано)».
Деталі пошуків шляхів комунікації містить і лист до дружини, датований орієнтовно лютим-березнем 1974: «Не відсилаю ще листа — віддам уже в понеділок, аби зразу на цензурні шлюзи. До речі, не шліть на конвертах добрих, оригінальних марок, бо ці перевірці здирають собі для колекцій, а мені погрожують клопотами, що конверт — без марки». Інший приклад присутній в зверненні до дружини і сина від 8.05.1974: «Знай, Валю, що мені анінічого не можна вкладати в конверти — ні конвертів, ні відкриток, ні марок, ні стержнів, ні вирізок із газет. Одне слово, нічого крім листів своїх. Це саме перекажи і в Донецьк і бідним моїм кореспондентам, яких так старанно обдивляють сторожкі очі, не пускаючи до мене одних, стримуючи інших і т.д.».
У листах Василь Стус часто пише про переростання дистанцій у переживання відчуження. Яскравий приклад — з листа до Олега Орача від 14.08.1977 : «Мені зараз геть самотньо — серед п’яного гамору гуртожитку. Та й те сказати: обірвано геть мої листовні зв’язки: 85% листів не доходить. Відбито й бажання слати ці листи. А змора на роботі. Трохи зле, знаєш». У полілисті, адресованому Михайлині Коцюбинській, Світлані Кириченко, Юрієві Бадзю, Леоніді і Надії Світличним, Павлові Стокотельному, Риті і Борису Довганям від 29.10.1977 він характеризує свою ситуацію за допомогою яскравого образу: «Довкола мене — зона відчуження».
Образно описує він і перетворення дистанцій на екзистенціальну відірваність від світу у листі до Світлани Кириченко від 1.02.1978 : «Признаюся, Світлано: тяжко вже й листи писати — до Вас, будучи, може, по той бік терпцю... Хоча й самотність — як келійний зашморг». У зверненні до Леоніди і Надії Світличних, датованому орієнтовано лютим-березнем 1978, Василь Стус характеризує переживання, викликані відірваністю від цінних Інших : «Прошу не мати серця, що не пишу. Дичавію потроху — в цій пустині. Крижанію — на кризі».
А в листі до Ірини Стасів-Калинець від 20.04.1978 присутня вказівка на зчужіння: «Ти не сприкрюй мене, сестро. Невже ми так аж зчужіли за ці роки? Прошу — не май гніву до мене: я не заробив на те. Звичайно, радо поїхав би — до Вас із Ігорем і Дзвінкою, але припнутий за ногу — межами району. Навіть в райцентр — Усть-Омчуг — не можу вибратися — без дозволу». У листі до Івана та Леоніди Світличних від 24.05.1979, написаному незадовго до завершення заслання, з’являється і парадоксальне образне означення: «Втім, поки особливих турбот не маю: довкола мене все той же тихий вакуум. Чуюся як космонавт на Місяці – і маю малу відраду з того».
Тривога з приводу появи смислових дистанцій часто присутня в згадках Василя Стуса про сина у листах до дружини і в листах до нього самого. У зверненні до дружини від 22–30. 09. 1976 є прикметні рядки: «Думаю про Дмитра, який так рідко до мене пише. Ти йому не нагадуй про те — хай пише тоді, коли відчуває потребу. Хоч гадаю — дитяче почуття може бути й егоїстичне. Власницьке. А чим його потішав тато за останні п’ять років? Він схожий на дєдю (згадав його родимки на обличчі, його схильність до жартів, сам малюнок жартів — від дєді (може, просто знімає узори, як Ти кажеш). Скоро йому 10 років, а я безсилий якось відгукнутися на ювілей. Може, перешлю йому трохи грошей — іншої подарункової форми, на жаль, не маю».
Про переплетіння комунікативних, просторових і часових дистанцій свідчить і спогад Дмитра Стуса : «Писались листи на певний період, з запізненням на два-три місяці, бо поки мій лист прийде туди, поки його прочитає цензура. Один на місяць, і якщо він перед тим написав, то ще місяць чекати. Потім поки його лист прочитає цензура, поки його відправлять, поки буде йти три-чотири тижні. Це дуже довго» [2].
Співіснування страху перед появою нездоланних дистанцій та надії на їх долання характерне для звернень Василя Стуса до сина 1976-1977-го. Наприклад, лист, датований вереснем 1976, містить натяк на появу відчуження: «Усе чекаю, коли Тобі буде 10 років — якраз половину з них я був із Тобою, а половину — ні. Вже й не знаю, чи ми порозуміємося при зустрічі, бо якраз стільки зближувалися, скільки й розходилися. І я не Тебе знаю, а того, який був зі мною у Прохорівці, на Прип’яті, з яким я летів із Донецька і їздив у таксі чи автобусі, чи ловили рибу на Київському морі чи плавали озером — на п’ятій просіці чи збирали гриби за Києвом чи зустріли лося в Святошинському лісі». Водночас в цьому зверненні багато жартівливих пасажів щодо майбутнього долання дистанцій: «Ти, певне, знаєш, що лишилося мені добувати чотири місяці, потім повезуть далі — але не на захід, до Тебе, а на схід. Але там буде інакше, туди можна буде приїздити, коли захочеш. А сподобається — то й житимемо там усі разом — ловитимемо рибу, збиратимемо гриби і ягоди і їздитимемо на собаках чи яких оленях, коли таких спіймаємо дурних — щоб дали себе запрягти в упряж».
У листі, датованому жовтнем 1976, присутнє прагнення поновити зв’язок із сином: «Дивлюся на Твою карточку із Закарпаття — хочу збагнути, про що Ти думаєш, так насуплений. Скучив я за Тобою дуже. Хотів би поговорити — вдвох, аби впізнати один одного, пригадати і збагнути». Натомість у полілисті, адресованому Михайлині Коцюбинській, Світлані Кириченко, Юрієві Бадзю, Леоніді і Надії Світличним, Павлові Стокотельному, Риті і Борису Довганям від 29.10.1977 йдеться про безпомічність уяви здолати віддаленість «Так мені Дмитро уявляється 5-річним, а то — й зовсім немовлям, ніби росте вспак, хоч я і бачив його 9-річним. Але 9-річний — для мене був несправжній. Я витужив його в спогадах — і весь він там».
Показовим для розуміння того, якою сильною могла бути спільнодія дистанцій, є спогад Дмитра Стуса про обмін листами між ними і батьком: «За кілька місяців до свого повернення в Київ, незадоволений моїми «успіхами» (футбол – замість інтелектуального середовища, спорт – замість театру), батько написав мені дуже різкого листа, на що я відповів ще більш різким» [3]. Згадує він і про зумовлені цензурою обставини появи комунікативних розривів в епістолярному діалозі вже у 1980-ті : «Я йому перед весільною подорожжю написав листа, після весільної подорожі написав лист і кілька листів перед військом. Він з цих листів нічого не отримав. І він дуже сердитого листа написав, що я не пишу. Я не міг цього зрозуміти, мені було досить боляче, бо коли я дійсно не писав, бо були періоди, що я по кілька місяців не писав, чи на нього розсерджуся за щось різке, чи ще щось, то одне. Не пускали ці листи» [4]
Переживання того, як просторові і часові дистанції переростають у комунікативні, у листах Василя Стуса часто пов’язані із втручанням у його листування цензури — лімітами на кількість кореспонденції, затримкою отримання і вилученням листів, різноманітними обмеженнями дозволеного і недозволеного тексту у них. Ще на межі 1976-1977-го, із наближенням закінчення терміну ув’язнення, у нього з’являється страх того, що породжені епістолярною комунікацією дистанції невпинно переростають у відчуження. Поява таких думок співпадає з часом, коли він знову перебував, за його словами, на «особливому епістолярному харчуванні». Мабуть тому у листі до Анни-Галі Горбач від 4.04.1977 з’являється симптоматична фраза: «Дуже мало знаю за Україну, не уявляю, яка вона тепер молода. Надто багато мовчань і виінакшень, які ховають картину».
Примітки:
[1] Нецензурний Стус. Книга у 2-х частинах. Частина 1. Упорядкування Богдана Підгірного. Тернопіль: Підручники і посібники, 2002. С. 177.
[2] Нецензурний Стус. Книга у 2-х частинах. Частина 1. С. 131.
[3] Стус Дмитро. Василь Стус : Життя як творчість. Видання третє. Київ : Дух і Літера, 2015. С. 341 – 342.
[4] Нецензурний Стус. Книга у 2-х частинах. Частина 1. С. 132.