"...відчую — навіть на відстані..."

Юлія Ємець-Доброносова

У листі Василя Стуса до дружини від 15. 03. 1983 є прикметна фраза: «Вище тримай голівку — і всміхнися до мене. Я відчую — навіть на відстані». У ній лаконічно представлено суть виняткової ролі, яку відігравала в його епістолярних діалогах уява, адже специфіка сили-слабкості листування проявлялася саме в доланні з її допомогою дистанцій. Численні приклади віри в силу уяви — у листах до Михайлини Коцюбинської, Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Віри Вовк, Рити Довгань, але найбільше — у зверненнях до рідних. Так у листі до батьків і дружини від 28 – 30.07.1974 йдеться про опір дистанціям: «Думаю часто за Вас, за своїх порозкидуваних напастю друзів, і в думках тих мені стає тепло — гріюся біля дум, як коло вогнища. Оце пишу, а пахне полином, а гойдаються рожі, а вітрець повіває полудній, а хмарки веселять небо і мені погідно й майже хороше. Сьогодні неділя і я вбрав білу сорочку з червоною познакою, і сів коло столу на вулиці (а довкола палають мальви!), і оце пишу Вам звісточку». Далі у цьому листі маємо згадку про те, як уява дозволяє долати самотність: «Ось уже 2 тижні, як не маю жодного листа ні від кого. Певне, тому, що змінилася моя адреса? А, може, через щось інше? Оце допіру одержав поштівочку од Михасі з Феодосії — купається в морі й каже, що за мене теж. А я так: чув, що скупаний у морі, але коли — не згадаю ніяк. Не можу здумати — і вже».

Феодосія (італ. Caffa, кримськотат. Kefe) — місто у південно-східній частині Кримського півострова на березі Чорного моря. На його території зосереджено більше ста п’ятдесяти пам’яток історії, культури, архітектури і містобудування.

У листі до рідних від 1.09.1975 у фраґменті, адресованому синові, є жартівлива фраза про телепатичне долання дистанцій мешканцями інших планет: «Може, там люди вміють одночасно ходити й літати й плавати, як риби. Може, вони розмовляють між собою не словами, а інакше: очима чи передають думки на відстані. Коли б у нас була така розмова! Я б подумав за Тебе, а Ти сказав би: тато мене кличе. І ми «говорили» б на відстані, не бачачи одне одного, як телевізор не бачить стадіона, де грають. А, може, подумавши, ми б і бачили одне одного, як у відеотелефоні (в Києві такі, здається, тільки почали робити). Уяви собі, яка то була б «казка» — цікавіша за правду!».

Описуючи можливості «розмови на відстані», Василь Стус виводить на перший план прагнення пошуку способів долання дистанцій, можливих у реальному світі. Текст цього листа прикметний і розгортанням образів, які свідчать про виняткове значення здатності уявляти для творення діалогу Я із конкретним Ти.

У листі до дружини, датованому орієнтовно лютим-березнем 1974, апеляція до уяви переплітається зі спогадами, і цитата з популярної пісні працює на наближення далеких листодарів: «А сьогодні, вже ввечері, мені запахло бузком і нічною вільгістю від недалекого Дніпра, і присмаком (гіркуватим!) хапливого щастя — більше вкраденого, ніж маного (так можна казати?), щастя-досади-роздратовання-зухвалості, схожого до того, як їдеш на трамваї, вчепившись за малі задні буфери і стропи дужні... Отож, запахло палацом спорту, спекотою, галасом, морозивом (здається, і морозивом?), і оглушеною мембраною гучномовця, і терпким, як кора прип’ятської крушини, карооким тенором: «Сказать, што васілёчак, дык барва в ём адна, сказать, шта ты лілея — студзёная ж яна, сказать, шта ты званочэк» і т. д. аж до розлогої облегшуваної гіркоти «Аляксандрына, цяпэр прышла зима, Аляксандрына, шукаю я — няма...» [1]

У листі до дружини і сина від 8. 05.1974 Василь Стус описує, як рядки сина стали поштовхом до переплетіння уяви і думок про цінних Інших : «А сьогодні, прокинувшись до грюкотливої побудки, прочитав «Мімозу» Щербака [2] — під цілодобовий присмак чистоти й ласкавості від Дмитрикового листа (ось, Валю, вчися в кого писати листи: помилок лише дві — набагато менше, ніж у Тебе! — а ясність ліній, а синенькі овальні поцілуночки літер-слів із висолопленим язичком від натуги первописьма, а ще й синенька квіточка і це незнайоме слово «продльонка» (слава Богу, ідеальний батько почув од ідеального сина нове, хай і не ідеальне слово!)».

Натомість у листі до дружини від 5.07.1976 зафіксовано парадоксальність впливу уяви: «Із листом до Тебе спізнився попри свою волю. Зате день Твого народження весь час на зимній (занадто!) самоті уявляв — кінець Твого робочого дня, вечір, ранок свята — певне скромного, так, аби не виходити за зручний простір, скромнице. І тих думок самітніх про Тебе мені стало на кілька довгих до Тебе віршів — нашіптуваних устами самими, бо зафіксувати їх було годі. Ось воно і повторення тієї ж теми: жар і холод мого темпераменту реалізувалися в аскетичному декорі пригашеної сцени — де йшла надто довга п’єса одного актора. Власне, було не до акторства, я був змушений пригадувати солістів ансамблю Вірського (гопак! гопак!), аби їм наслідувати — коли не в майстерності (ще б пак!), то в інтенсивності рухання. Але думав про Тебе — і вимагав, аби Ти провідала мене в хапливому сні-зморенні — й Ти покірно приходила. Певне, знала, що коли в когось жодної відради немає — Ти маєш прийти, хоч би й як не хотілося, не було коли і т. ін.».

У короткому посланні до Богдани Бадзьо [3], датованому 7.01.1975, присутній жартівливий пасаж про надчуттєві зв’язки, пробуджені уявою : «Дуже дякую Тобі за новорічне вітання. Новорічної ночі я прилітав Тебе поздоровити (так, як на малюнку), але Ти спала, і я побоявся Тебе будити». У вітанні Леоніди Світличної, датованому 3.01.1976, листування стимулює не лише уяву, але й пам’ять: «Я певен абсолютно, що ось зараз прочиню двері — і вздрію: Ви — за своїм заняттям, Надійка схилилася коло Яреми і щось показує йому — з мальовничої книжки, а пан Їван усміхається зі свого кабінету — і очі йому світяться щастям». Лист до Івана Світличного, датований груднем 1976, містить вказівку на зв’язок уяви і снів: «Прозираю далеч — за тобою, І Ти це чуєш і через те — снишся мені часто. Втішаюся Твоїми мотивами, а маю їх дещицю добру». Подібне читаємо і в зверненні до Євгена Сверстюка, орієнтовно датованому 1974 – 1976: «Зі своїх далек вітаю Тебе. Часто мені ввижаєшся — в снах, у думах, у мріях — білошатний і бронзолиций — виступом сягнистим пливеш у марево обрію літнього — над спечним шляхом степовим».

Кирилівська церква або Церква Святих Кирила та Афанасія Олександрійських — пам’ятка архітектури і монументального малярства, закладена у ХІІ столітті. 1965 її було відкрито для відвідувачів як один із філіалів архітектурно-історичного заповідника «Софія Київська».

У листі до дружини, датованому орієнтовно березнем 1976, звернення до однієї Іншої (Валентини Попелюх) дозволяє уявно наблизити кількох цінних Інших, наприклад, Маргариту Довгань, Михайлину Коцюбинську, Світлану Кириченко, сина Дмитра : «Сьогодні в мене трохи радості — одержав листи од Рити, Михасі, Світлани — трохи відчув Київського музею (перепрошую, але Київ згадується мені як музей, може, як Кирилівська церква, де ми ходили колись утрьох, а хупава молода співробітниця щось провадила і не зовсім не до речі). І окремі сцени, слайди, сказати б слід: Дмитрик із Миросиком розмовляє з Юрком, Валя йде присмерковим снігом, що рипає під ногами, і щось таке розповідає, про що вона раніше розповідати не зважувалася.

Зал філармонії (іншого не хочу!), де звучить Бортнянський. Багато гучної публіки, де кожен із слухачів (а більше — глядачів), вийшовши на публіку, плеще в долоні, віддавшись хвилі імперсонального ентузіазму. Михася готує дієтичну зупу (священнодіє, бо до Михасі будні не пристають!) і, журно всміхаючись, думає, кого могла б почастувати. Рита в димчастих окулярах з’являється на роботі в новій сукні, а все ті ж співробітниці почали охи й ахи. Львівські завулки, сніг, болото, туман утаємничує таємниці. Ну от, за це й дякую дуже. Михасю, на Бога, не сердься (чую, чую!) — так мені сутужно з листами, ніяк озватися».

Дмитро Бортнянський (1751 – 1825) — український композитор, співак, диригент. Народився в Глухові, згодом співав у Придворній співочій капелі у Петербурзі, навчався в Італії, в Болоньї вчився в філармонічній академії одночасно із Вольфгангом Амадеєм Моцартом. У 1770-ті в Італії були поставлені опери Бортнянського. У 28 років повернувся до Петербурга і став придворним капельмейстером. Автор кількох опер, численних духовних хорових концертів, інструментальних творів, романсів.Портрет Дмитра Бортнянського авторства Михаїла Бєльського (1753 – 1794) знаходиться у Державній Третьяковській галереї (Москва, Російська Федерація)..

Приклад покладання на уяву у поновленні діалогу присутній і в листі до сина від 24.01.1979: «Зараз — 4 ранку. Я щойно повернувся з роботи (затримався) — а тут лист од Тебе. Одразу за листа, бо давно не мав. Прочитав — лист прекрасний. Дуже дякую. Зрадів я Твоїм листом, аж серце мені заболіло. Дякую, синку. Підраховую: це у Вас восьма вечора, 23 січня. Ти, певне, в хаті, читаєш або дивишся телевізор. Або — вечеряєте втрьох — дєдя, Ти і мама. Мама щось проказує ласкавеньким голосочком, дєдя жартує з Тобою, а Ти поспіхом щось відказуєш, лизькаючи страву, бо їдець із Тебе не дуже старанний».

У зверненні до Михайлини Коцюбинської в листі до дружини і сина від 1.06.1981 уява відновлює зв’язок: «І, Михасю, не відчувай моєї неприсутності — дарма: скільки разів я опускався сходами перед Твоїм будинком і мені пахло каштанами — мокрим листям каштанів». А в листі до Рити Довгань від 18.06.1977 Василь Стус пише про те, як вона дозволяє не втрачати спорідненість із листодарами: «Надсилаю свою карточку, зроблену в Усть-Омчузі (столиця Тенькінського району): про те, аби Ти зварила чай — із м’яткою (і чого Ти туди не докидала — той запахущий чай!) і налила, тобто насипала в теплого полив’яного кухлика. І разом вип’ємо чаю — з руткою — про Твоє здоров’я. Довгань мовчатиме, славно всміхаючись, а Ти щебетатимеш, як Олімпійка. Гаразд?».

Маргарита Довгань (нар. 1930) — журналістка, близька до правозахисного руху, громадська діячка, волонтерка, мемуаристка. Дружина скульптора Бориса Довганя (1928 – 2019), автора прижиттєвого (1969) скульптурного портрету Василя Стуса. Народилася в Узбекистані, з 1944 живе в Києві. Закінчила журналістське відділення філологічного факультету Київського державного університету імені Тараса Шевченка, з 1952 року працювала в газеті «Вечірній Київ», згодом — у газеті «Друг читача», почала писати рецензії на поетичні книжки й організовувати поетичні вечори. 1966 втратила роботу і отримала заборону займатися журналістською діяльністю. Товаришувала із Василем Стусом з 1960-х. Без можливості знайти роботу за фахом разом зі Стусом працювала у відділі інформації Міністерства промисловості будматеріалів, який іменували «підвальчиком», Листувалися з поетом упродовж усіх його років неволі. З 1991 активна у громадському житті. Авторка спогадів про Василя Стуса «Поет Божою ласкою».

Водночас у листуванні Василя Стуса присутні і приклади неоднозначного ставлення до можливостей уяви. Про її обмеженість він згадує в зверненні до дружини від 15-16.11.1974: «Тепер уже вечір, і я наважуюся сторожко уявляти, що там у Тебе вдома — під тоскними соснами. Вітри неспокою видувають крони і замість видінь сновигання тіней, товч, перегони, потерп. Здається, що й Ти сама заховалась в тінь остороги і смієшся з мене. Яка надокучлива темінь і невідь! Як надокучило проглядати цей жалкий смерк, аж поболіли мені од напруги очі!».

У листі до дружини від 22 – 30.09.1976 йдеться про її парадоксальність : «Що то роблять із людиною кілометри розлуки! Зафантазуєшся так, що й світа божого не видно — за чадом фантазій — хай і успокоєних, але голова од них все більше стає шпакуватою: волосся зацвітає мріями, яким уже тісно в коробці».

В епістолярному спілкуванні Василя Стуса опір дистанціям за допомогою уяви базується на здатності змінювати звичний перебіг подій, причому асоціації, на яких тримається сила уяви, сприяють поновленню спільних із листодарами переживань і доланню відчуття самотності. Уяву, на яку він покладається, можна назвати художньою, а моменти, коли вона спрацьовує, часто пов’язані із виходом із мовної гри листування у інші мовні ігри (художньої прози, есеїстики, публіцистики).

Нерідко уява живиться силою снів — у листі до дружини від 13-17.10.1975 уява у спільнодії зі снами дає надію: «Знову снився Дмитро — і знову не той, що приїздив з Тобою в тутешній «готель», а ще менший за того, якого я покинув. Може, навіть більше ніж ще менший. Їй-богу, я можу стати платоніком — життя все робить для того. З далекого сну-спогаду моя туга вибирає найдорожче і, переінакшуючи його, повертає мені — в глибокий же сон, у якому я тільки й живу. Коли мене тут не знищать, то з цих вражень колись іще щось може народитись».

Виняткова роль уяви в епістолярному спілкуванні, помічена Василем Стусом, спонукає з-поміж багатьох філософських концепцій уяви згадати інтерпретацію її сенсу Мартіном Гайдеґґером [4]. Філософ звертав увагу на її спонтанність і незалежність та називав її джерелом чуттєвого споглядання і теоретичного розмислу, посередником між відчуттями і думками. Саме ці аспекти уяви в листуванні і уможливили його здатність долати нездоланні дистанції і відновлювати втрачені зв’язки.

Примітки

[1] Пісню «Александрына» (музика — Уладзімір Мулявін, вірші — Пятрусь Броӯка) виконував білоруський вокально-інструментальний ансамбль «Песняры», який був популярним в СРСР у 1970-1980-ті. Колектив було створено в 1969-му, 1970 до нього приєднався Леонід Борткевич, спеціально для виконання яким за одну ніч Уладзімір Мулявін і написав пісню «Александрына». Твір вийшов 1971 на першому вініловому диску ВІА, що пізніше перевидавася кілька разів.

[2] Йдеться про новелу Юрія Щербака (нар. 1934) «Мімоза».

[3] Богдана Бадзьо (нар. 1967) — дочка друзів Василя Стуса дисидентів Юрія Бадзя і Світлани Кириченко, за освітою біологиня. У дитинстві і юності зазнавала цькувань у радянській школі в рамках переслідувань родини.

[4] Мартін Гайдеґґер пише про уяву у працях «Кант і проблемі метафізики», «Цолліконовські семінари», «Пролегомени до історії поняття часу», «Пояснення до поезії Гельдерліна». Детальніше — Мартін Гайдеґґер. Гельдерлін і сутність поезії. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. За ред. М. Зубрицької. Львів : Літопис, 1996. С. 198 – 207. Хайдеггер Мартин. Цолликоновские семинары. Пер. с нем. Ирины Глуховой. Вильнюс : Издательство ЕГУ, 2012. 406 с.

dvstus@gmail.com
Тільки аутентифіковані користувачі можуть залишати коментарі. Увійдіть, будь ласка.