Воля до взаємності.

Юлія Ємець-Доброносова

У листуванні Василя Стуса виразною є зорієнтованість не стільки на оповідь-про-події, скільки на творення подій у спілкуванні, тому його листування можна розглядати як цілісний епістолярний дискурс-діалог. Листи Стуса невіддільні від факторів їх появи й існування (психологічних, праґматичних, соціальних, культурних). Кожен — «текст плюс ситуація». Мовлення використовується не лише для передачі повідомлень, а й для пошуку взаєморозуміння, причому і автор, і його адресати нерідко відхиляються від мовленнєвих стереотипів, пов’язаних із обміном інформацією.

З 1960-х у листах Василя Стуса присутнє розуміння епістолярного спілкування як процесу, що не уривається навіть тоді, коли листів у відповідь немає. Так у зверненні до Віктора Дідківського, датовному вереснем 1959, поет поєднує радість від поновлення діалогу з прагненням підтримати друга: «З твого листа я дізнався, що ти не одержав мого. Тим краще. Значить, ти писав мені без нагадування. Дякую, друже. Ти досить розтривожив мене — бо згадалось краще з кращого, оте, що, будучи невеличким, має хорошу чисту форму. Ти, я думав, уже звикся до життьових несподіванок, приймаєш їх цілком. А ти, виявляється, розчарований. Рано. Або — щó те ж саме — даремно». У листі до Бориса Дорошенка від 5.02.1960 р., написаному Стусом з армії, йдеться про можливості продовження спілкування по паузах і потребу в них: «Велике спасибі тобі за листа. Вже довгенький час (десь біля трьох тижнів) я не одержую листів від хлопців. Недавно — Володчин, а тепер твій лист розітнули цю гробову мовчанку... Я розумію, що зараз ми напишемо листа лише тоді, коли є що сказати... Борисе! Я завжди сам-на-сам мовчки пишався тим, що ось у мене є друг, котрий має поглиблену психологічну рису — все виважити і вивірити на самотині, на мовчанні, тільки про себе». А в листі до Анатолія Лазоренка від 25.01.1963 присутні рядки, в яких йдеться про парадоксальність прагнення відновити листовний зв’язок: «Вибач, що мовчав досі. Я на своєму досвіді переконуюсь, що люди добрі — на словах (і добрі в діях), люди злі і добрі, що друг — це і недруг, що всі ми — з пітьми і світла. Колись я з армії вас лаяв — за мовчанку, тепер лаю себе — теж за мовчанку. Прийми це як є і не гнівайся на мене».

Не весь позалінгвістичний контекст появи листів тих часів нині можна реконструювати, та й листи-у-відповідь до Василя Стуса у більшості випадків не збереглися, але його звернення свідчать про регулярне долання в епістолярному спілкуванні формату обміну текстами-як-інформацією. У листах другої половини 1960-х маємо ще більше прикладів того, як інформування про події відступає на другий план, а на першому опиняється сам факт спрямування на комунікацію і віра в її силу.

Василь Голобородько (нар. 1945) — український поет, товариш Василя Стуса зі студентських часів. Народився на Луганщині, навчався у Київському університеті і Донецькому педагогічному інституті, з якого 1967 був відрахований. У 1968–1970 перебував на військовій службі на Далекому Сході, згодом працював на шахті та в радгоспі в рідному селі на Луганщині. Дебютував як поет 1963. Перша поетична книжка - «Летюче віконце» готувалася до друку, але була хнята з друку, бо автор відмовився співпрацювати з КҐБ. 1970-го ця збірка вийшла у США. З 1969 до 1986-го твори Голобородька в УРСР не друкували. 1983 в Югославії була видана антологія світової поезії «Від Рабіндраната Тагора до Василя Голобородька». 1988 в київському видавництві «Радянський письменник» вийшла його збірка віршів «Зелен день», за яку він отримав Премію імені Василя Симоненка. Автор спогадів про Василя Стуса. Твори Василя Голобородька перекладено польською, французькою, німецькою, англійською, румунською, португальською, іспанською, естонською, шведською мовами. Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (1994). Василь Стус високо цінував творчість Василя Голобородька і називав його серед своїх улюблених сучасників-поетів. У другій половині 1960-х – на початку 1970-х друзі активно листувалися. В листі до В’ячеслава Чорновола, датованому 1968-м, Василь Стус пише, що Голобородько «має до біса віршів і до біса — прекрасних».

Такими є листи Василя Стуса до Віктора Дідківського, В’ячеслава Чорновола, Богдана Гориня, Віри Вовк. Переживально-екзистенціальний контакт із адресатами у них важливіший за інформацію, якою може бути насичена відповідь. Цінна у цьому плані згадка про отриманий Стусом лист від Василя Голобородька у зверненні до Богдана Гориня, датованому 1966-м: «Оце листа одержав від дорогого мені Василя Голобородька: йому, геніальному, невесело, скрушно за самим — безшорним: він вирвався з-під влади дрібних наживок-принад нашого світу, а в голій порожнечі вирваної зубами свободи відчув таку втому, таку оскаржливу жалобу за собою, за світом, що день йому похитнувся. Я навіть боюсь, щоб нічого він не викинув такого, чому немає вже змін».

Мінімальною одиницею листування для Василя Стуса і його адресатів стає не повідомлення або їх ланцюжок, а комунікативна дія. Це поняття, запропоноване Юрґеном Габермасом [1], дозволяє глибше зрозуміти, чому епістолярне спілкування було для Стуса екзистенціально насиченим ще до ув’язнення і перетворилося для нього в один зі способів самотворення і самособоюнаповнення в місцях неволі. Габермас характеризує комунікативну дію як особливий тип дії, в якому суб’єкт координує свої дії з прагненням до взаєморозуміння, а суб’єкти переслідують індивідуальні цілі за умови узгодження індивідуальних планів на підставі загального визнання.

У тлумаченні філософа дискурс є вищою формою комунікативної дії. Тож якщо поглянути на листування Василя Стуса як на цілісний дискурс-діалог, проявиться, що в цій комунікації має значення не тільки мовлення, але й вчинки, дії, переживання, котрі часто залишаються за межами листів. Це присутнє і в зверненнях до рідних і друзів другої половини 1970-х з ув’язнення і заслання. У них увиразнюється і підмічена Габермасом особливість дискурсу — те, що його підґрунтям є воля до взаємності як основа життєвого світу і толерантності, адже саме у дискурсі ми намагаємося шляхом обґрунтувань відновити згоду, яка стала проблематичною.

Існує велика спокуса розглядати волю до взаємності (а то і волю до згоди) як єдину сутнісну характеристику епістолярного дискурсу-діалогу Василя Стуса. Саме так Михайлина Коцюбинська [2] інтерпретує листи шістдесятників — розглядає їх як простір, де формувалася смислова спільність у розумінні реальності і її оцінці, і лише зрідка звертає увагу на те, що у листуванні співіснують порозуміння і непорозуміння, згода і розриви, які часто структурують комунікацію. Воля до взаємності дійсно виразна в листах Василя Стуса. Проте в них часто з’являються і моменти незгоди або суперечок із адресатами, тому трактувати це листування в ідилічному ключі тільки як систематичне «виліплювання» згоди недостатньо. У ньому швидше проявляється підмічена Джанет Гуркин Альтман [3] позначеність епістолярного діалогу прогалинами (між подією і її відтворенням, між наданням повідомлення і його одержанням, між автором і адресатами).

Мабуть тому позитивні оцінки потенціалу листування у Василя Стуса сусідять і з спостереженнями за його обмеженістю, хоча таке усвідомлення не веде до остаточного розчарування в епістолярній комунікації. Прикметні рядки з листа до дружини й сина, датованого вереснем 1973: «Радий, що спекався цього листа, бо листи висять, як небезпечний обов’язок, не завжди приємний і не завжди легкий». Натомість у зверненні до дружини і сина від 11 – 15. 09. 1975 після запитань про хворобу дружини йдеться про неминучу появу непорозумінь в епістолярній комунікації, опосередкованій розривами і паузами, але все-таки — і про необхідність у її продовженні: «Краще напиши все, як є, аби я хоч знав, що з Тобою, як Дмитро сам, дєдя. Це так треба в нашому стані — більша одвертість, бо чую, що, на превеликий жаль, на цій розлуці безкраїй виникає невидима для ока смуга непорозуміння. Я її відчуваю. Особливо тоді, коли чую, що вже не можу беззусильно бути продовженням Тебе, Твоїх настроїв, дум, як колись. Це холод заходить і переводить нас уменший масштаб душі. Це я частенько чую. На жаль, і тоді, коли маю листи від своїх адресатів, і тоді, коли пишу. Це природньо (гони між нами ростуть), але надто прикро».

Листування Василя Стуса сповнене прикладів, в яких проявляє себе не стільки зорієнтованість на пошук порозуміння в епістолярній комунікації, а швидше підмічена Нікласом Луманом [4] здатність комунікації породжувати подальші комунікації, коли смисли, розпізнавані тими, хто комунікує, свідчать про їх системний зв’язок. Так епістолярний дискурс проявляє самореферентність. Звісно, порозуміння і згода є бажаними у листуванні, спрямовують його і підтримують віру у його силу, та непорозуміння і незгода також неминучі. Починаючи комунікацію шляхом обміну листами, особа націлена на взаємність, уточнення смислів, цінних для порозуміння. Отже, листування триває і може інтенсифікуватися і тоді, коли про згоду не йдеться — комунікація продовжується, якщо в ній навіть намітилися розриви.

Примітки

[1] Праця Юрґена Габермаса «Теорія комунікативної дії» (нім. «Theorie des kommunikativen Handelns»), опублікована 1981-го, відкрила важливий напрямок його наукових інтересів наступних десятиліть. Філософ виділяє інструментальний, стратегічний і комунікативний типи дії. Перший передбачає слідування технічним правилам і оцінюється за ступенем втручання в стани або події, другий — розглядається відповідно до правил раціональності і оцінюється з позиції ухвалення рішень раціонального контргравця. Інструментальні дії можуть бути соціальними, а стратегічні завжди такими є. Комунікативна дія протиставлена їм обом. Детальніше — Габермас Юрґен. Дії, мовленнєві акти, мовленнєві інтеракції та життєвий світ. Єрмоленко А. М. Комунікативна практична філософія: підручник Київ : Лібра, 1999. С. 288 – 325.

[2] Коцюбинська М. Х. Зафіксоване і нетлінне. Роздуми про епістолярну творчість. Листи і люди : Роздуми про епістолярну творчість. Київ : Дух і Літера, 2009. С. 99 – 236.

[3] Altman Janet Gurkin. Epistolarity : Approaches to a Form. Ohio State University Press : Columbus, 1982. 252 pp.

[4] Луман Н. Теория общества (вариант San Foca’89, фрагмент). / Пер. с нем А. Ф. Филиппова. Теория общества. Фундаментальные проблемы. Сборник статей. Пер. с нем., англ. / Вступ. статья, сост. и общая ред. А. Ф. Филиппова. Москва : «КАНОН-пресс-Ц», «Кучково поле», 1999. С. 196 – 235.

dvstus@gmail.com
Тільки аутентифіковані користувачі можуть залишати коментарі. Увійдіть, будь ласка.