Юлія Ємець-Доброносова
У листуванні Василя Стуса виразною є зорієнтованість не стільки на оповідь-про-події, скільки на творення подій у спілкуванні, тому його листування можна розглядати як цілісний епістолярний дискурс-діалог. Листи Стуса невіддільні від факторів їх появи й існування (психологічних, праґматичних, соціальних, культурних). Кожен — «текст плюс ситуація». Мовлення використовується не лише для передачі повідомлень, а й для пошуку взаєморозуміння, причому і автор, і його адресати нерідко відхиляються від мовленнєвих стереотипів, пов’язаних із обміном інформацією.
З 1960-х у листах Василя Стуса присутнє розуміння епістолярного спілкування як процесу, що не уривається навіть тоді, коли листів у відповідь немає. Так у зверненні до Віктора Дідківського, датовному вереснем 1959, поет поєднує радість від поновлення діалогу з прагненням підтримати друга: «З твого листа я дізнався, що ти не одержав мого. Тим краще. Значить, ти писав мені без нагадування. Дякую, друже. Ти досить розтривожив мене — бо згадалось краще з кращого, оте, що, будучи невеличким, має хорошу чисту форму. Ти, я думав, уже звикся до життьових несподіванок, приймаєш їх цілком. А ти, виявляється, розчарований. Рано. Або — щó те ж саме — даремно». У листі до Бориса Дорошенка від 5.02.1960 р., написаному Стусом з армії, йдеться про можливості продовження спілкування по паузах і потребу в них: «Велике спасибі тобі за листа. Вже довгенький час (десь біля трьох тижнів) я не одержую листів від хлопців. Недавно — Володчин, а тепер твій лист розітнули цю гробову мовчанку... Я розумію, що зараз ми напишемо листа лише тоді, коли є що сказати... Борисе! Я завжди сам-на-сам мовчки пишався тим, що ось у мене є друг, котрий має поглиблену психологічну рису — все виважити і вивірити на самотині, на мовчанні, тільки про себе». А в листі до Анатолія Лазоренка від 25.01.1963 присутні рядки, в яких йдеться про парадоксальність прагнення відновити листовний зв’язок: «Вибач, що мовчав досі. Я на своєму досвіді переконуюсь, що люди добрі — на словах (і добрі в діях), люди злі і добрі, що друг — це і недруг, що всі ми — з пітьми і світла. Колись я з армії вас лаяв — за мовчанку, тепер лаю себе — теж за мовчанку. Прийми це як є і не гнівайся на мене».
Не весь позалінгвістичний контекст появи листів тих часів нині можна реконструювати, та й листи-у-відповідь до Василя Стуса у більшості випадків не збереглися, але його звернення свідчать про регулярне долання в епістолярному спілкуванні формату обміну текстами-як-інформацією. У листах другої половини 1960-х маємо ще більше прикладів того, як інформування про події відступає на другий план, а на першому опиняється сам факт спрямування на комунікацію і віра в її силу.
Такими є листи Василя Стуса до Віктора Дідківського, В’ячеслава Чорновола, Богдана Гориня, Віри Вовк. Переживально-екзистенціальний контакт із адресатами у них важливіший за інформацію, якою може бути насичена відповідь. Цінна у цьому плані згадка про отриманий Стусом лист від Василя Голобородька у зверненні до Богдана Гориня, датованому 1966-м: «Оце листа одержав від дорогого мені Василя Голобородька: йому, геніальному, невесело, скрушно за самим — безшорним: він вирвався з-під влади дрібних наживок-принад нашого світу, а в голій порожнечі вирваної зубами свободи відчув таку втому, таку оскаржливу жалобу за собою, за світом, що день йому похитнувся. Я навіть боюсь, щоб нічого він не викинув такого, чому немає вже змін».
Мінімальною одиницею листування для Василя Стуса і його адресатів стає не повідомлення або їх ланцюжок, а комунікативна дія. Це поняття, запропоноване Юрґеном Габермасом [1], дозволяє глибше зрозуміти, чому епістолярне спілкування було для Стуса екзистенціально насиченим ще до ув’язнення і перетворилося для нього в один зі способів самотворення і самособоюнаповнення в місцях неволі. Габермас характеризує комунікативну дію як особливий тип дії, в якому суб’єкт координує свої дії з прагненням до взаєморозуміння, а суб’єкти переслідують індивідуальні цілі за умови узгодження індивідуальних планів на підставі загального визнання.
У тлумаченні філософа дискурс є вищою формою комунікативної дії. Тож якщо поглянути на листування Василя Стуса як на цілісний дискурс-діалог, проявиться, що в цій комунікації має значення не тільки мовлення, але й вчинки, дії, переживання, котрі часто залишаються за межами листів. Це присутнє і в зверненнях до рідних і друзів другої половини 1970-х з ув’язнення і заслання. У них увиразнюється і підмічена Габермасом особливість дискурсу — те, що його підґрунтям є воля до взаємності як основа життєвого світу і толерантності, адже саме у дискурсі ми намагаємося шляхом обґрунтувань відновити згоду, яка стала проблематичною.
Існує велика спокуса розглядати волю до взаємності (а то і волю до згоди) як єдину сутнісну характеристику епістолярного дискурсу-діалогу Василя Стуса. Саме так Михайлина Коцюбинська [2] інтерпретує листи шістдесятників — розглядає їх як простір, де формувалася смислова спільність у розумінні реальності і її оцінці, і лише зрідка звертає увагу на те, що у листуванні співіснують порозуміння і непорозуміння, згода і розриви, які часто структурують комунікацію. Воля до взаємності дійсно виразна в листах Василя Стуса. Проте в них часто з’являються і моменти незгоди або суперечок із адресатами, тому трактувати це листування в ідилічному ключі тільки як систематичне «виліплювання» згоди недостатньо. У ньому швидше проявляється підмічена Джанет Гуркин Альтман [3] позначеність епістолярного діалогу прогалинами (між подією і її відтворенням, між наданням повідомлення і його одержанням, між автором і адресатами).
Мабуть тому позитивні оцінки потенціалу листування у Василя Стуса сусідять і з спостереженнями за його обмеженістю, хоча таке усвідомлення не веде до остаточного розчарування в епістолярній комунікації. Прикметні рядки з листа до дружини й сина, датованого вереснем 1973: «Радий, що спекався цього листа, бо листи висять, як небезпечний обов’язок, не завжди приємний і не завжди легкий». Натомість у зверненні до дружини і сина від 11 – 15. 09. 1975 після запитань про хворобу дружини йдеться про неминучу появу непорозумінь в епістолярній комунікації, опосередкованій розривами і паузами, але все-таки — і про необхідність у її продовженні: «Краще напиши все, як є, аби я хоч знав, що з Тобою, як Дмитро сам, дєдя. Це так треба в нашому стані — більша одвертість, бо чую, що, на превеликий жаль, на цій розлуці безкраїй виникає невидима для ока смуга непорозуміння. Я її відчуваю. Особливо тоді, коли чую, що вже не можу беззусильно бути продовженням Тебе, Твоїх настроїв, дум, як колись. Це холод заходить і переводить нас уменший масштаб душі. Це я частенько чую. На жаль, і тоді, коли маю листи від своїх адресатів, і тоді, коли пишу. Це природньо (гони між нами ростуть), але надто прикро».
Листування Василя Стуса сповнене прикладів, в яких проявляє себе не стільки зорієнтованість на пошук порозуміння в епістолярній комунікації, а швидше підмічена Нікласом Луманом [4] здатність комунікації породжувати подальші комунікації, коли смисли, розпізнавані тими, хто комунікує, свідчать про їх системний зв’язок. Так епістолярний дискурс проявляє самореферентність. Звісно, порозуміння і згода є бажаними у листуванні, спрямовують його і підтримують віру у його силу, та непорозуміння і незгода також неминучі. Починаючи комунікацію шляхом обміну листами, особа націлена на взаємність, уточнення смислів, цінних для порозуміння. Отже, листування триває і може інтенсифікуватися і тоді, коли про згоду не йдеться — комунікація продовжується, якщо в ній навіть намітилися розриви.
Примітки
[1] Праця Юрґена Габермаса «Теорія комунікативної дії» (нім. «Theorie des kommunikativen Handelns»), опублікована 1981-го, відкрила важливий напрямок його наукових інтересів наступних десятиліть. Філософ виділяє інструментальний, стратегічний і комунікативний типи дії. Перший передбачає слідування технічним правилам і оцінюється за ступенем втручання в стани або події, другий — розглядається відповідно до правил раціональності і оцінюється з позиції ухвалення рішень раціонального контргравця. Інструментальні дії можуть бути соціальними, а стратегічні завжди такими є. Комунікативна дія протиставлена їм обом. Детальніше — Габермас Юрґен. Дії, мовленнєві акти, мовленнєві інтеракції та життєвий світ. Єрмоленко А. М. Комунікативна практична філософія: підручник Київ : Лібра, 1999. С. 288 – 325.
[2] Коцюбинська М. Х. Зафіксоване і нетлінне. Роздуми про епістолярну творчість. Листи і люди : Роздуми про епістолярну творчість. Київ : Дух і Літера, 2009. С. 99 – 236.
[3] Altman Janet Gurkin. Epistolarity : Approaches to a Form. Ohio State University Press : Columbus, 1982. 252 pp.
[4] Луман Н. Теория общества (вариант San Foca’89, фрагмент). / Пер. с нем А. Ф. Филиппова. Теория общества. Фундаментальные проблемы. Сборник статей. Пер. с нем., англ. / Вступ. статья, сост. и общая ред. А. Ф. Филиппова. Москва : «КАНОН-пресс-Ц», «Кучково поле», 1999. С. 196 – 235.