Все душите, душителі кохані? Все вірите (ачей повірю й я): колись сподобиться душа моя ачи помилування, чи благання. Не діждете, прокляті. Задарма. Дарунок ваш — плоскінний, ніби зашморг. Нехай і рукавички ваші з замші — ви всі кати. І весь ваш рай — тюрма. Душіть, душіть. Але душіть як слід, бо не задушите — на власний клопіт залишите. На іспит і на допит і на вогонь розпечених заліз. І на прокльон. І на хрипкий прокльон.
А то — дасть Біг — на грудкувату помсту, дасть Біг — віддячу. І прорвусь, як постріл, бо, вчаділий, таким набухну злом, що почорніє слово, як в стволі чорніє куля. І хоча б востаннє, хоча б на смертному одрі колись — за все віддячу вам, мої кохані!
Вірш зачіпає важливу для поета тему: несправедливість псує людину, викликаючи з людської підсвідомості найгірші якості - гнів, ненависть, бажання помсти. В певні періоди ліричний герой поета (а іноді й сам поет) здається навіть надміру переповнений цими почуттями.
Проте для Василя Стуса - це не поезія, не той шлях, що веде до світової гармонії, де люди через культуру намагаються порозумітися, а не знищити одне одного.
Очевидно саме з цієї причини вірш так і не був остаточно дороблений, не був включений до жодної Стусової збірки і навіть за життя поета ніде - навіть в самвидаві - не був оприлюднений.
На ці чернетки звернули увагу лише представники КДБ, коли фабрикували справу 1972 р.
