А скажи — Модільяні був ідіот? — допитувалась вона, коли я вправними, як у піаніста, пальцями вигравав на засмаглих персах. — Такий же ідіот, як і всі в цьому світі, — повчав я, обіймаючи успокоєні вибухи її сідниць. — Розумієш, старий, я часто думаю про незвичайність мистецтва. Це зайва розкіш. — Так, мистецтво — то завше надмір, — відповідав, виціловуючи коліна. — Але надмір лише й рятує нас від убогості. Смертним полишається єдине: бодай маленький надмір — У вірі, у звичках, у смаках, просто — в примхах. — Так, моя маленька. Саме так. Ти як завжди говориш діло, — повторював, клацаючи зубами од пристрасті. — А коли в нас народиться доня, ми кластимем їй в узголів’я тільки троянди, — охриплим голосом проказувала вона. — Так. В узголів’я і неодмінно — троянди,— не своїм голосом я погоджувався покірно. — Яка докучлива муха — дзижчить і дзижчить. Убий її, любчику.
IV. 1968