Зима, і сніг, і соловей співає — підпадьом, благаю — геть з-перед очей: реве аеродром. Вже, збожеволілий циклоп,— кліпає літак і — цілить в лоб, і — цілить в лоб. Га, так його перетак! Раптово крила відросли — і вже. І немає крил, і тільки гурмом басалиґ шаліє суходіл.
Га, так і так! І так і так, і так його перетак! В долоні падає літак, маленький гарячий птах.
Розлукозустріче і не- пусти і зупини, і вже навіки поверни — бодай мене — мені!
Вірш датовано 1969 роком. Цей рік став останнім рубіконом українського опозиційного середовища, яке примушене було робити остаточний вибір. Після введення радянських військ до Чехословаччини в серпні 1968-го, країною прокотилася хвиля організованих владою зборів та мітингів на підтримку військової агресії. Хто опирався, ігнорував або недостатньо підтримував подібні акції, хто зберіг мужність індивідуального мислення й не приєднався до зрежисованого хору одностайної підтримки, потрапляв на олівець каральних органів і ставав настільки одіозною персоною, що навіть дружні взаємини з такою особою були небезпечними. Утім, для більшості мотивом перервати такі взаємини був не лише тиск з боку каральних органів, але й прагнення зберегти особистий моральний комфорт (нехай і конформістський): кому ж захочеться постійно знаходитись у ситуації морального дискомформу, зумовленого неподоланним страхом.
1969-й остаточно поділив національне середовище на «своїх» та «чужих». Суспільна ситуація нікому не дозволила уникнути вибору, сховавшись у родинному затишку. Звідси й назва вірша - «Проводи». Проводи не-твоїх друзів і не-твоїх людей. Підняття на котурни: «..і не- // пусти і зупини, // і вже навіки поверни — // бодай мене — мені!». І то лише так і не інакше.
Після цього у поета залишилось лише товариство обраних друзів, яких він пізніше окреслить як «малесеньку щопту».