Не співатиму. Казатиму. Отак: жінка шмаття випрала. На жердці пришпилила. Біля ніг собачка лащиться. Вимахує хвостом, іклами всміхаючись до сонця.
Спогади, що навмання блукають, випірнуть із пам’яті. Напнеться спокій твій, мов сукня на дорідних грудях молодих. А ти мовчи. Шепочи, поки пливуть слова, і мовчи, коли на серці тихне.
Не співатиму. Казатиму. Тепер вистоялось. Вивітрилось. Уперше ні печалі. Ні благоговіння. На півсвіту — безберегий день.
Гамірний прогуркотить візок. У прориви хмар ввірветься небо, і доносить сонце громохке вічності високу нетактовність.
Обраділий, мовчки влию в шклянку з другом недопитої горілки і дивитимусь, як час минає галасливим гицеля візком.
Не співатиму. Слова шовкові набігають на уста. Лоскочуть, а тобі — вікно. І гамір вулиць. Неспокійна самота — тобі.
(...ти кажи собі. Потиху шепочи: не добрати з уст ясного глузду, загубилась тиша. Без цілунків ні на крок. Не бачиш? — беручкий вітер розкриває п’яні вікна. І гаразд. І добре. І люблю).
Березень 1964
Минав четвертий місяць навчання Василя Стуса в аспірантурі Інституту літератури АН УРСР ім. Т.Г.Шевченка у Києві. Попереду відкривалась на позір успішна кар'єрна перспектива. Проте вірш насичений не радістю, а стримано-розпачливим стоїцизмом, окреслити який можна банальним "без надії сподіваюсь".
Утім, на цьому перегуки з класичним віршем Лесі Українки вичерпуються. Цим твором Василь Стус декларує повний розрив з сентиментально-романтичною "волоїзною" традицією замилування етно та народно-поетичною традицією. Замість "барвистих квіток" на морозі й "золотої весни" у його спогадах жінка "шмаття пере" й на жердці прищіпує. Тому й не спів та ідилія, а сувора розмова, навіть "казання" - "Не співатиму, Казатиму".
Щодо естетики, то у вірші домінує похмура естетика темного й зловісного жорсткого будня. Щодо музики, то певно найбільш відповідним звуковим настроєм є блюз, народжений з болю та відчаю. Болю та відчаю, які мусиш стоїчно перенести, щоб і далі йти власною дорогою, Долею за Стусом.
Немає тут й ілюзій щодо майбутнього. У варіантах вірша, які не потрапили до основного тексту, маємо свідчення про критичне сприйняття нових реалій, що оточили поета після переїзду в столицю з індустріального Донецька: «Сонце закололо<сь>, мов булавка. // Хмари. Києве селянський мій. // То пусте – Хрещатики високі. // То пусте – Москва та циліндрова. // То пусте – чи ратуша, чи ґрати // привселюдних жадібних очей…» Орієнтовно ці рядки первісного варіанту твору первісно відповідали 17-19 рядкам вірша, але згодом автор віддав перевагу більш аскетичним і концептуальним рядкам: «і доносить сонце громохке // вічності високу нетактовність».