В житті Василя Стуса було два великих почуття, дві жінки, які в різний спосіб вплинули на долю поета і залишилися в його віршах - Олександра Фролова та Валентина Попелюх.
Проте якщо про дружину маємо багато інформації, то про пані Олександру відомостей обмаль.
З того, що достеменно відомо, знаємо лише, що познайомилися вони 6 січня 1962 року в донбаському гуртожитку, коли Шура випадково зайшла до подруги в гості й потрапила на святкування дня народження Василя.
Знаємо, що вже наприкінці року між молодими людьми виникли перші непорозуміння ("Рідну мову мою ти мені пробачала, немов дивацтво...).
Знаємо, що Шуру категорично не сприйняла мама Василя - Їлина Стус. І що після вступу поета до аспірантури Інституту літератури імені Т.Г.Шевченка відбувся розрив взаємин. З інших джерел відомо, що пізніше Олександра Фролова стала однією з кращих акушерок Донецька, кажуть, що у неї були золоті руки. В одному з інтерв'ю донецьким журналістам вона висловлювала захоплення Валею й сказала, що в неї не було б стільки сили, аби витримати той тягар, що впав на плечі дружини Василя Стуса. На жаль, примірника цієї газети в СтусЦентрі немає, й доводиться покладатися на пам'ять, що зафіксувала цей факт.
Ось власне і все.
Проте, працюючи над упорядкуванням 2 тому "Повного зібрання творів" вдалося виокремити "зрощення" ліричного циклу віршів з еротичним відтінком, присвячене цим двом жінкам і історії стосунків із ними. Власне, поетичне мислення мініпоетичними зрощеннями, які розкривають ту чи іншу метафізичну тему, характерна особливість Стусової творчості періоду "Палімпсестів". Це знайшло вияв у численних автографах, коли певна група віршів зберігала послідовність і структурну єдність навіть тоді, коли в концепті того чи іншого автографа корпусу "Палімпсестів" змінювала розташування у межах збірки. Це й дозволило говорити, що поетичне мислення Василя Стуса є квантовим (цикловим): в межах окремого кванту тема розкривається в кількох творах, не обмежуючись одним віршем.
Нове прочитання "Зимових дерев" засвідчило, що вперше така творча особливість виявилася ще в збірці "Зимові дерева", і то саме в любовній ліриці.
Отож, "Грані кохання" Василя Стуса. Олександра Фролова і Валя Попелюх. Історії пристрасті.
* * *
Як нам порозумітись — душа в душу і серце в серце? Тишею? Без слів? Як нам порозумніти — без жалів, без нарікань, без сліз? Невже я мушу сторч головою западати в прірву у карооку? Западати так, щоб знітитись і зникнути. Розтанути, ввійти в єдиний звук, єдину віру, в просторі очі, ніби в тятиву ввійти стрімкою пружною стрілою. І відчувати дикою бровою, що тільки мить — і дивом задивлюсь, і задимію димом. І вогнем прорвуся. Ти ж, моя гірка покаро,
підійдеш, візьмеш головешку з жару, і жально усміхнувшись, не збагнеш, і що, й до чого. X. 1962
Перший вірш цього циклу датовано жовтнем 1962 року. Домінантна настроєвість вірша - біль від все зростаючих непорозумінь, які витворюють дистанцію, що порізняє молодих людей, які ще недавно були захоплені собопільною пристрастю. Це вірш не лише про Олександру Фролову, але й про Василя Стуса, який в ліричному творі за допомогою чоловічої естетики передає передчуття неминучого розриву, що руйнує перше велике поетове почуття.
І далі спогад про шаленство взаємин. Шаленство, що вже позначено серпанком розлуки.
* * * Я марно вчив граматику кохання, граматику гріховних губ твоїх,— ти утікала і ховала сміх межи зубів затиснений захланних. Біліли стегна в хижих шелюгах. Нескорена вовчиця зголодніла
по диких лозах шматувала тіло, аж червонів багульник у ногах. О покотьоло губ, і рук, і ніг, о вовча хіть і острахи ягнятка! Аж ось вона, аж ось вона — розплата, аж ось він, шал, і ярий грім, і гріх! І довгі гони видовжених тіл, і витлілі на дим верхівки сосон, і цей кошлатий, цей простоволосий, глухий, гарячий, тьмяний суходіл! Вовтузилася петрівчана ніч відвільглий ранок припахав навозом. Сузір’я бігли за Чумацьким возом, а ми пливли в чумацькому човні. VI. 1963
Вірш датовано червнем 1963 року. Василь Стус вже вирішив вступати до аспірантури і перебував у процесі підготовки до вступних іспитів. Паралельно поет нетривалий час працював на шахті, а потім - редактором в україномовній версії газети «Соціалістичний Донбас». Він усвідомлював, що від'їзд призведе до остаточного розриву, але рішення було прийнято. І цей настрій розриву-нового початку наголошується фінальними образами «Чумацького шляху» і «чумацького човна», які бачимо в двох останніх рядках вірша. Чумацький Шлях – далека майже космічна дорога долі. Але й орієнтир у просторі. «Чумацький човен» – збірний образ із двох частин, в якому поєднано ідею подорожнього («чумацький») з рухом крізь стихію («човен»).
«Чумацький човен» не залишає сумнівів щодо нового вектора руху, але є можливість озирнутись. Озирнутись, щоб пригадати важливість емоційно-чуттєвого періоду, освітленого постаттю жінки (майже напевно Олександри Фролової), з якою надійшов час прощатися. Цей вірш – один із найбільш еротичних у творчості Василя Стуса, де тілесність і бажання не підпорядковані, а домінують над почуттям.
Наступний вірш датовано серпнем 1963 року. Ймовірно, поет вже знав, що успішно склав іспити й зарахований до аспірантури Інституту літератури. В контексті ж цього мініциклу твір прочитується як час між двома коханнями, час після проминулих взаємин і час очікування майбутньої зустрічі: «Чекай весни. Коханої чекай. // А поки ж… Поки вечоровий край…» (рядки з раннього варіанту вірша).
* * * Удруге кульбаба в долині пророста, шпориш удруге попри стежку пружиться, і молодіє в жовтих пелюстках прижухлий очерет. Ще й горобці беруться переспівати спокій і журу і тишу ковилево-полинову. Прокільчилося молодими врунами осіннє поле — зеленіє знову. Тебе ж – нема. Була ти — і нема. І вдруге не пройдеш новими травами: на окрайсвіті бродиш під вітрами, під чорними вітрами чотирма. VIII. 1963
Наступний вірш датовано лютим місяцем 1964 року. Це час інтенсивного навчання в аспірантурі, час пізнання Києва, час інтелектуальних відкриттів. Але в контексті лірично-чуттєвого віршового циклу бачимо, що цей вірш написано не до конкретної жінки, а ніби в простір, в напрямку абстрактної коханої, яку поет має надію зустріти. Весь твір пронизано емоційним передчуттям такої зустрічі, бо «…перед диктатурою краси // відступляться потворні диктатури…». До зустрічі з Валентиною Попелюх залишалося ще приблизно півроку.
* * *
Хрещатиком вечірнім під неоновим блідавим світлом, у суху поземку ти плинеш, таємнича незнайомко із Блока — в вечір, ніби в синій сон. Сповита мороком, загорнена у норку, ти висвітлила темінь і дорогу, мов лижниця, що донесла з Говерли тривожний запах снігу і зірок. Чужа розмовам, юрбам і рекламам, поміж сирен, гудків автомобілів несеш крізь гамір вулиць і проспектів свою солону і гірку красу. Так спроквола у мерехтливий вечір, в хлипкій пітьмі нічного снігопаду, охрипне сніг у тебе під ногами під владним деспотичним каблучком. І перед диктатурою краси відступляться потворні диктатури, одну-єдину і високу владу утверджуєш ти образом своїм. Ти словом і мовчанкою — караєш, байдужістю холодною — караєш, ти спокоєм і кроками — караєш, морозом — теж, і віхолою — теж. Але неправота твоя — красива, твої покари — горді і красиві, Хрещатик сивий, Київ теж — красиві, бо ти в цей світ державити прийшла. II. 1964
Наступний вірш датовано квітнем 1966 року. Саме тоді поет довідався, що стане батьком. Вагітній дружині й присвячено твір – залюбування образом коханої, яка носить у собі паросток нового життя. Ще одне спостереження в контексті розвитку ліричного мініциклу стосується порівняльного зображення двох жіночих образів: Олександри та Валі. У першому випадку маємо жіночий портрет з наголосом на чуттєво-еротичній складовій, образ, передусім пов'язаний з насолодою; в другому – наголошується партнерство на дорогах долі, що від початку задає іншу образність у змалюванні коханої, чуттєво-ідеалізований образ якої в наступних збірках буде лише поглиблюватись та ідеалізуватись аж до знеплочення: «шлях існує для дорослих, // а для дітей — вузенький пішохід».
При такому змалюванні образу коханої наголос природно зміщується з відверто еротичної інтерпретації до образу материнства, що народжується з великої любові та взаємоповаги. І це додатково підкреслює винятковість жіночого образу, що назавжди входить в Стусове життя.
* * * З обличчям першокласниці-школярки, що перед цілим світом завинила дитинячою чистотою пошляду і немічністю власної цноти — такою, щойно вийшовши з трамваю, ти гамірну проходиш автостраду, спустивши долу очі наполохані і несучи торбинку, як портфель. Двійним, трійним рятована видінням, покорою рятуючись од лиха, ти знаєш: шлях існує для дорослих, а для дітей — вузенький пішохід. Двоїться гуркіт і бордюр двоїться, і ця відчута раптом кривоокість тобі віщує ночі неспокійні, (ти звістки ждеш в важкім передчутті) і перший поклик долі озоветься таким жалінням довгим, що намарне себе переконати: все, як треба, і все, як у дорослих, буде в нас. І добрістю рятована й терпінням, збагнеш нарешті: доля милосердна до того, хто через подвійну раму на неї подивляє крайкома. IV. 1966
Серпень 1966 року можна з повним правом назвати одним із найсвітліших і найстабільніших періодів останніх двадцяти років поетового життя. Влаштувавшись у червні 1966 року на інженерну посаду в Міністерство будівельних матеріалів Василь Стус отримав певну фінансову стабільність. А вагітність дружини примусила зосередитися на родинних клопотах, що дозволило психологічно абстрагуватися від суспільно-політичного рейваху, який стояв навкруги. Це час маленьких чуттєвих насолод і максимальної близькості з коханою, яка в останні два десятиліття поетового життя буде його останньою підтримкою. Попри те, що в даному вірші еротична тема цілковито не зникає, але вже навіть в процесі роботи над текстом вона максимально ретушується: «лона твого пахка рілля», «груди — борозни, як рілля», і навіть «і жінка, та й досі лялечка» в основному тексті замінюється на ідеалізовано потаємне «снами вимріяна і трачена».
Останні вірші ліричного циклу не лише пов'язані безпосередньо з Валею, але й присвячені їй.
* * * Гарноброва, пожежностанна, снами вимріяна і трачена, зголоднілим поглядом спалена, непокірна, нічна і лячна. Як твоє розпросторилось тіло! Як прозріло мені в імлі! Десь на всій на великій землі — тільки й того: довічне диво твого голосу, губ, очей, губ твоїх голубливе гудиння. В небі місяць стоїть, як шельвах, стереже нам святешні будні. Криво усмішка гасне десь, сновигаючи, як сновида. Вже заходить на ранок в день, в заціловане підборіддя, в хаос ліній твоїх німих, ув осліплений сполох пальців. Хлюпостаємося у щасті, загубивши годинам лік. П’єм як з корця. Ненатла ніч проминає зачадним щемом, лиш не щезни — благаю. Ще нам сон-трава зацвіте в вікні. VII. 1964
* * * В.П. [Валентині Попелюх]
І не те, щоб жити — більше: споконвіку — без розлуки. До віків і після віку — це — любов. Оце — вона!
І не те, щоб знову — «з Богом!» І не те, щоб — «чорту в зуби!» Ні. Не те. А тихо-тихо: ані пестощів, ні ласк.
Тільки б так: вона — як щогла, в ріст Великої Дзвіниці (велич гнітиться доземно, ниць сягає до небес).
Не дзвонар ти. І не Шедель, а відвідувач, закоха- ний. Не говори — по вуха: геть поверх людських голів...
Це — любов. Вона, як жінка крутостегна. Це — початок твій. Це вечір. Смерк ласкавий. Це перерва, як прорив.
І не те, щоб більше — (жити б!) І не те, щоб жити — (більше!)
...до віків і після віку — перемрієш — тільки й того. 18. VIII. 1965
ПІСЕНЬКА ДЛЯ В. [Валі]
На нашій молодій воді тепер ані човна. Чадіють пасма молоді — то бариться весна. Ще герметичний стогін верб не влився в жили віт, а вже пожовклий стовбур стерп, глухий, як динаміт. Як закорковане вино, беріз шумує сік, він чує небо, ніби дно, а землю — гирлом рік. Іще на ранньому лужку не кільчиться моріг (був виплів стежечку витку, а душ — не поберіг рахманно пагорбами ріль води — рахманно — вис малий метелик, наче біль малий на крилах ніс — рахманно — пагорбами ріль він ріс і даленів... Під ятаган татарських зіль сумний наш човен плив і — переспраглий носорог — біг місяць молодий. Він плеса бив — торох-торох! аби добуть води).
На чорній молодій воді — ані тобі човна. Лиш миче пасмуги руді задумана весна. ІІІ. 1968