
Він у розпачі. Він не може в собі затриматись. Він, мов свічечка, по сльозі гріє скульптора серце. З нього висотують жили. Його оголюють. І не подітись від очей зненависних, і п’ятий не знайти куток. О таїнство народження й сконання! Ці пружні пальці, що взяли його поперек горла: передайся ввесь в чужі холодні зсатанілі очі. Піддатливий, мов глина, не знайде, за що вхопитись. Терпне мертве тіло, і вже, мембрановий, натурщик остигає на гострій, ніби шпиль, колючій ноті. VI. 1963 р.
Поштовхом до написання вірша стала подія, що трапилася в середині травня 1963 року в Одесі, куди Василь Стус приїхав на місячний семінар літературної молоді. Його запросив туди Володимир П’янов, який у Спілці письменників України працював у той час з молодими літераторами. Враховуючи, що в Одесі Василь Стус перебував впродовж місяця, з великою імовірністю можна стверджувати, що місцем написання твору є Одеса.
Все розпочалося ввечері 14 травня 1963 року, коли молодий скульптор Володимир Сорока, що на кілька днів завітав на семінар до Одеси, був настільки вражений зовнішністю Василя Стуса, що запропонував виліпити його.
Натурником поет "працював" цілу ніч з 14 на 15 травня 1963 року. Так Василь Стус здобув новий досвід – досвід натурника, про відчуття якого йдеться у вірші. Маємо і свідчення з поетового щоденника, записані 15 травня 1963 року:

«Вчора ввечері Володя почав ліпити. Я боявся — бо з мене знімали шкіру, оголювали, а я ховався і не знав, де сховатися від очей — жорстоких — скульптора. Отож — тема натурщика. Тема віддачі мистецтву з радістю і страхом. Потім його розповідь — як би він зробив би людський крик: зведений криком рот і піднесена, витягнена з плеча рука з розчепіреними до болю пальцями. І потім цей крик прийшов до мене — у сні. Я “химерив” розпачно, а над головою (я лежав на землі), нависаючий гуркотливий з неба, з безодні крик матері…
Від крику я прокинувся. Це роздягання? Це оголення? Це втрата і якесь інше — конденсоване своєю новизною — роздарування себе?..»