Бідне серце! Як воно дико б’ється на останньому перегоні між Ясинуватою і Донецьком!
Як воно перераховує оглухлі стики! А коли побачиш трамвай, цього пустограку — хлопчиська, що проноситься між «Передачею» і «Главснабом» (пригадаєш болітце попід мостом, де в воді — жовтувата зелень, там ти бачив колись п’яного біля насипу, веселого п’яного, що спав, захопивши в обійми сітку із півлітрою, хлібом і оселедцем),
то видасться: ти нікуди звідси й не виїздив. Тут твої двадцять літ, тут розсвітання, перші вищерби, гіркота, перші втечі... Пригадуєш маторжаники? І борщі з лободою? Кукурудзяне поле матері з квасолею й картоплями? Культпоходи по колоски, хованки від об’їздчиків?
Деремося на терикон з відрами і мішками. «Як вона поливала?» — регочемо, з’їжджаючи на мішках. О, спогади чорномазі! З каучуковим футболом і чебрецевою самотою на динамітному полі! Гой, як прибралися знані схили, приготувавшись до зустрічі з тобою:
тебе вже помітили, стежать, не признаються. Чуєш, як болить тобі в грудях вісімнадцятирічний Василь? Як йому зручно тут, на забутій стежині. Як йому ніяково перед тридцятирічним, як тридцятирічний журиться перед ним! Вглядайся, вслухайся в радощі скам’янілі, в припорошену печаль,
екскаваторами прориту, реставровуй своїх тривог путилівську стежку: згірклі губи коханої, підтряхлу стежку, вигнівлену любов... «Кроки криво від стежки проклались. Прокляла. Заридала. Пішла. В ліс пірнула — й одразу склякла, обхопивши стовбура. — Не жалій мене, ой, не жалій! — Не за жалість, за добрість — цілую
(Ніби в жабра, пожадно хапаю повітря — руками). Слово стало у горлі, як грудка. Не сьорбнути зелених голок. Не напитися. Не наколотися: сколотилося в серці. Гірко пахне ялицею в грудях. Так, напевно, миш’як — по губах.
Стовбур вгвинчувавсь, ніби шуруп, у промерзлу безодню. Пам’ятаєш — упав? Пам’ятаєш? Блисли в місяці лікті мої. Ти казала — ступні, як провалля. Голова моя, голова... Заривались вітри по ярах. Вдарило. Спорошило очі. Як вітряк, я руками повітря хапав. Паморочилось».
А те, що було тобою, за чорним яром спливло, а те, що було тобою, сповзає в безодню. Перестрибни через провалля, допоки ще не старий, і впадеш у своє дитинство: просто навзнак — пахка трава. Упади в своє дитинство, в себе, випалого, впади. Де ти, доле моя пречиста? Антрацитом горять, антрацитом горять позосталі заплави води.
...Все тут виросло і змінилось: і до свят вибілений вокзал, і носій у синьому фартушку, (як виблискує його медальйон на грудях!), і нове приміщення КДБ, і знайома буфетниця, у якої знайдеться донецьке пиво, і вичовганий жданням
перон пристанційний, і залізнична лазня, і вічно поновлюваний асфальт автостради, і завше переповнений автобус від селища, і вишки геологів, що риють, риють, дошукуються скарбів, і шахтарська їдальня, і барачні будиночки, і розгасла дорога по вулиці...
і рахуєш кроки із заплющеними очима: перша хата, друга, третя... Глянув — біля крана мама стоїть з низько пов’язаною хустиною, на ній — кофта із дрібненькими квіточками, на ній — чорна спідниця, і вся вона просмагла від гару, вишневого сонця й розлуки, журно всміхається витепленими очима. Але поїзд тільки-но притишив свій хід, поїзд м’яко осідає на гальмах. І шпичастий вокзальний шпиль защемів — не дихнути.
Первісне опрацювання теми і ранній варіант вірша датовані 1965 роком. Остаточний варіант твору з'являється1968 року, коли поет працював над остаточним впорядкуванням другого розділу «Зимових дерев» Василь Стус доопрацьовує текст твору очевидно у 1968-му році, що опосередковано підтверджено згадкою про тридцятирічного Василя (47-48 рядки). Ритм залізниці (перегін між Ясинуватою і Донецьком) наголошує найважливіші спогади пов'язані з батьками і донецьким періодом життя, що «вистукують»в ритм коліс на останньому перегоні. Далі - зовсім поруч до батьківського двору (вул. Концедалова, згодом – Чувашська, 19), що був розташований неподалік залізничного вокзалу (пішки близько 25 хвилин), у селищі «Октябрьському», на околиці міста.
Наприкінці 1960-х Ясинувата була великою залізничною станцією (останньою перед Донецьком), яку минали пасажирські поїзди, що прямували за маршрутом: «Київ - Полтава - Лозова - Слов’янськ - Краматорськ - Костянтинівка - Горлівка - Макіївка - Ясинувата – Донецьк».
«Пригадуєш маторжаники?» - «Пам’ятаю коржі зі жмиху, які пекла мама, а мені від них геть боліла голова. То був мій 3-4 клас) (лист до сина від 25.04.1979 р. Маторжаники (діалектне) – в голодні 1930-ті так називали млинці, які пекли з лободи, мелених жолудів чи кори дерев.
«Культпоходи по колоски, // хованки від об’їздчиків?» - у згаданому листі від 25.04.1979 р. поет пов’язує ці «культпоходи» з Рахнівкою, куди його у шкільному віці батьки відправляли на літні канікули. У тому ж листі ж згадка про вугілля, яке збирали на териконі, щоб було чим опалювати хату взимку («Деремося на терикон // з відрами і мішками»).
«Каучуковий футбол» - перші м’ячі, якими грали в футбол підлітки селища Октябрьського, були саморобні, в тому числі зроблені з каучуку.