Автор: Маргарита Єгорченко * * *
А скажи — Модільяні був ідіот? — допитувалась вона, коли я вправними, як у піаніста, пальцями вигравав на засмаглих персах.
— Такий же ідіот, як і всі в цьому світі, — повчав я, обіймаючи успокоєні вибухи її сідниць.
— Розумієш, старий, я часто думаю про незвичайність мистецтва. Це зайва розкіш.
— Так, мистецтво — то завше надмір, — відповідав, виціловуючи коліна.
— Але надмір лише й рятує нас від убогості. Смертним полишається єдине: бодай маленький надмір — У вірі, у звичках, у смаках, просто — в примхах.
— Так, моя маленька. Саме так. Ти як завжди говориш діло,— повторював, клацаючи зубами од пристрасті.
— А коли в нас народиться доня, ми кластимем їй в узголів'я тільки троянди, — охриплим голосом проказувала вона.
— Так. В узголів'я і неодмінно — троянди,— не своїм голосом я погоджувався покірно.
— Яка докучлива муха - дзижчить і дзижчить. Убий її, любчику.
IV. 1968
Вірш Василя Стуса «А скажи — Модільяні був ідіот?» був написаний у квітні 1968 року і включений поетом до збірки «Зимові дерева». Сучасні читачі сприймають цей текст як виразний зразок еротичної лірики поета. І цей факт, безумовно, важко заперечити. Але тут — далеко не тільки (і навіть не стільки) еротика, а й чимало відсилань до актуальних культурних кодів 1960-х років.
Вірш починається зі згадки про уславленого італійського експресіоніста Амедео Модільяні.
Творчість Модільяні була відверто чужою для естетики соцреалізму, тож він був не надто «тиражованим» митцем у Радянському союзі. Але саме 1960-ті роки стають часом, коли ім’я Модільяні, поряд із низкою інших митців, актуалізується в колах радянської інтелігенції. Про це згадує, зокрема, Георгій Касьянов, автор відомого дослідження «Незгодні. Українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х рр.»: «Різними стежками, здебільшого через переклади, в Україні з’явилися твори Е. Хемінгуея, А. де Сент-Екзюпері, Е. М. Ремарка, А. Камю, Ф. Кафки та ін. Одкровенням стало італійське кіно, яке переживало епоху "неореалізму”. Художники заново відкривали Ван-Ґоґа, Модільяні, модерністів, мексиканський монументальний живопис і скульптуру».
Одним із важливих джерел інформації про Модільяні в СРСР стають мемуари Іллі Еренбурга «Люди, годы, жизнь» — культовий текст цього часу.
Автор почав працювати над книгою спогадів 1959 року, а вже у 1960 році була здійснена публікація першої книги у журналі «Новый мир» (ч. 8–10), а публікація наступних книг тривала до 1965 року. 1989 року в першій в Радянському союзі праці про Модільяні Віталій Віленкін[1] напише: «После появления талантливого, яркого литературного портрета Модильяни в книге И. Г. Эренбурга „Люди, годы, жизнь“ интерес к этому художнику, существовавший у нас давно, но в довольно узком кругу профессионалов и любителей, возрос чрезвычайно, особенно среди молодежи, серьезно и вдумчиво относящейся к проблемам искусства».
Не можна не згадати і про відлуння історії 1911 року, коли Анна Ахматова, під час відвідин Парижа, познайомилась з Амедео Модільяні і позувала для нього. Зображення Ахматової, створене Модільяні, стало іконічним, а їхні відносини — взірцем діалогу двох аристократичних митців.
Безумовно, сприйняття Василем Стусом образу Амедео Модільяні був сформований саме вищезгаданими контекстами.
Іще один, чи не найважливіший, ключ до прочитання вірша «А скажи — Модільяні був ідіот?» — це «Шведські промови» (Les Discours de Suède) Альбера Камю. Дві промови Камю, одна з яких була виголошена з нагоди отримання ним Нобелівської премії — 10 грудня 1957 року, а друга, що мала назву «Митець і його час», — 14 грудня 1957 року — у стінах Упсальського університету.
Тексти Альбера Камю належали до лектури Василя Стуса ще на початку 1960-х, і залишалися актуальними для поета й пізніше. Михайло Хейфец свідчить, що «не зустрічав у своїм житті тоншого знавця творчості Камю». Крім того, маємо численні згадки про читання текстів французького письменника у листах Стуса до рідних і друзів.
Проте, не слід забувати, що Стусові був доступний досить вузький корпус текстів французького письменника: ідеться про публікації у журналах (перший переклад «Стороннього» вийшов 1968 року в журналі «Иностранная литература»), а також про московське видання «Избранное» 1969 року. Однак у щоденникових записах Василя Стуса, датованих 1962–1963 роками, знаходимо короткі виписки з тексту Камю, який він називає «Промовою на врученні Нобелівської премії»[2]. Хоча перша публікація «Шведських промов» була здійснена в СРСР аж 1990 року, переклад Нобелівської промови Камю з’явився у самвидаві ще у 1950-х, саме його і читав Стус.
Як пам’ятаємо, у вірші двоє коханців ведуть розмову про природу мистецтва. І в цій розмові виникають прямі відсилання до тексту Камю:
— Розумієш, старий, я часто думаю про незвичайність мистецтва. Це зайва розкіш.
— Так, мистецтво — то завше надмір, — відповідав, виціловуючи коліна.
У «Шведських промовах» Камю вже не вперше ставить питання про небезпеку перетворення мистецтва на «зайву розкіш»: «Митець здебільша соромиться самого себе і своїх привілеїв, якщо їх має. І передусім йому доводиться шукати відповідь на запитання, яке він ставить сам собі: а чи не є мистецтво оманливою втіхою?». Перегук очевидний, але ще наочнішим він стає коли поглянемо на текст, яким послуговувався Стус: «Итак, искусство может стать ненужной роскошью» — як бачимо, ідеться про пряму цитату.
Особливої ж ваги текст Камю набуває для Стуса під час його роботи над працею про Павла Тичину «Феноменом доби. Сходження на Голгофу слави».
Другий текст зі «Шведських промов» — «Митець і його час», — як жоден інший, був співзвучний тим проблемам і питанням, які постали перед Стусом у зв’язку з осмисленням долі Тичини і власної долі.
[1] - В.Я. Виленкин. Амедео Модильяни. – М.: Искусство, 1989. – 224 с.
[2] - Архів відділу рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім. Т. Г.Шевченка НАН України. Фонд 170. Спр. № 1200, арк. 37.