"А скажи - Модільяні"... (аналіз)

Автор: Маргарита Єгорченко * * *

А скажи — Модільяні був ідіот? — допитувалась вона, коли я вправними, як у піаніста, пальцями вигравав на засмаглих персах.

— Такий же ідіот, як і всі в цьому світі, — повчав я, обіймаючи успокоєні вибухи її сідниць.

— Розумієш, старий, я часто думаю про незвичайність мистецтва. Це зайва розкіш.

— Так, мистецтво — то завше надмір, — відповідав, виціловуючи коліна.

— Але надмір лише й рятує нас від убогості. Смертним полишається єдине: бодай маленький надмір — У вірі, у звичках, у смаках, просто — в примхах.

— Так, моя маленька. Саме так. Ти як завжди говориш діло,— повторював, клацаючи зубами од пристрасті.

— А коли в нас народиться доня, ми кластимем їй в узголів'я тільки троянди, — охриплим голосом проказувала вона.

— Так. В узголів'я і неодмінно — троянди,— не своїм голосом я погоджувався покірно.

— Яка докучлива муха - дзижчить і дзижчить. Убий її, любчику.

IV. 1968

Вірш Василя Стуса «А скажи — Модільяні був ідіот?» був написаний у квітні 1968 року і включений поетом до збірки «Зимові дерева». Сучасні читачі сприймають цей текст як виразний зразок еротичної лірики поета. І цей факт, безумовно, важко заперечити. Але тут — далеко не тільки (і навіть не стільки) еротика, а й чимало відсилань до актуальних культурних кодів 1960-х років.

«Зимові дерева» — перша опублікована поетична збірка Василя Стуса, що побачила світ за життя автора. 1968 року В. Стус подавав рукопис збірки до київського видавництва «Молодь», однак, попри дві схвальні рецензії, публікацію було відхилено. Пізніше, 1970 року збірка була надрукована без волі і без відома автора поза межами СРСР брюсельським видавництвом «Література і мистецтво». Супроводжена вступним словом Аріядни Шум.

Вірш починається зі згадки про уславленого італійського експресіоніста Амедео Модільяні.

Амедео Модільяні (1884–1920) — італійський художник і скульптор, що працював у Франції. Один із найвидатніших представників експресіонізму. Фото 1918 року.

Творчість Модільяні була відверто чужою для естетики соцреалізму, тож він був не надто «тиражованим» митцем у Радянському союзі. Але саме 1960-ті роки стають часом, коли ім’я Модільяні, поряд із низкою інших митців, актуалізується в колах радянської інтелігенції. Про це згадує, зокрема, Георгій Касьянов, автор відомого дослідження «Незгодні. Українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х рр.»: «Різними стежками, здебільшого через переклади, в Україні з’явилися твори Е. Хемінгуея, А. де Сент-Екзюпері, Е. М. Ремарка, А. Камю, Ф. Кафки та ін. Одкровенням стало італійське кіно, яке переживало епоху "неореалізму”. Художники заново відкривали Ван-Ґоґа, Модільяні, модерністів, мексиканський монументальний живопис і скульптуру».

Одним із важливих джерел інформації про Модільяні в СРСР стають мемуари Іллі Еренбурга «Люди, годы, жизнь» — культовий текст цього часу.

Ілля Еренбург (1891–1967) — російський радянський письменник, журналіст. Фото 1959 року.

Автор почав працювати над книгою спогадів 1959 року, а вже у 1960 році була здійснена публікація першої книги у журналі «Новый мир» (ч. 8–10), а публікація наступних книг тривала до 1965 року. 1989 року в першій в Радянському союзі праці про Модільяні Віталій Віленкін[1] напише: «После появления талантливого, яркого литературного портрета Модильяни в книге И. Г. Эренбурга „Люди, годы, жизнь“ интерес к этому художнику, существовавший у нас давно, но в довольно узком кругу профессионалов и любителей, возрос чрезвычайно, особенно среди молодежи, серьезно и вдумчиво относящейся к проблемам искусства».

Обкладинка журналу «Новый мир» за травень 1962 року. У цьому номері була опублікована одна з частин мемуарів Еренбурга «Люди, роки, життя».

Не можна не згадати і про відлуння історії 1911 року, коли Анна Ахматова, під час відвідин Парижа, познайомилась з Амедео Модільяні і позувала для нього. Зображення Ахматової, створене Модільяні, стало іконічним, а їхні відносини — взірцем діалогу двох аристократичних митців.

Амедео Модільяні, портрет Анни Ахматової. 1911 рік. Це один із портретів, який зберігся. Більшість зображень Ахматової авторства Модільяні були втрачені під час блокади Ленінграда (1941–1944).

Безумовно, сприйняття Василем Стусом образу Амедео Модільяні був сформований саме вищезгаданими контекстами.

Іще один, чи не найважливіший, ключ до прочитання вірша «А скажи — Модільяні був ідіот?» — це «Шведські промови» (Les Discours de Suède) Альбера Камю. Дві промови Камю, одна з яких була виголошена з нагоди отримання ним Нобелівської премії — 10 грудня 1957 року, а друга, що мала назву «Митець і його час», — 14 грудня 1957 року — у стінах Упсальського університету.

«Шведські промови» Альбера Камю, опубліковані знаменитим французьким Видавництвом Ґаллімара (Éditions Gallimard).

Тексти Альбера Камю належали до лектури Василя Стуса ще на початку 1960-х, і залишалися актуальними для поета й пізніше. Михайло Хейфец свідчить, що «не зустрічав у своїм житті тоншого знавця творчості Камю». Крім того, маємо численні згадки про читання текстів французького письменника у листах Стуса до рідних і друзів.

Михайло Хейфец (1934–2019) — російський та ізраїльський письменник, публіцист, історик, дисидент. Автор мемуарів «Українські ситуети» (1983), до якої увійшов один з найкращих текстів про Василя Стуса — «В українській поезії тепер більшого нема…».

Проте, не слід забувати, що Стусові був доступний досить вузький корпус текстів французького письменника: ідеться про публікації у журналах (перший переклад «Стороннього» вийшов 1968 року в журналі «Иностранная литература»), а також про московське видання «Избранное» 1969 року. Однак у щоденникових записах Василя Стуса, датованих 1962–1963 роками, знаходимо короткі виписки з тексту Камю, який він називає «Промовою на врученні Нобелівської премії»[2]. Хоча перша публікація «Шведських промов» була здійснена в СРСР аж 1990 року, переклад Нобелівської промови Камю з’явився у самвидаві ще у 1950-х, саме його і читав Стус.

Книга А. Камю Избранное. – Москва: Прогресс, 1969. Видання містить ґрунтовну вступну статтю Самарія Великовського «Проза Камю», найкращого знавця творчості А. Камю в СРСР. До видання увійшли російські переклади найвідоміших повістей, оповідань та есеїв французького письменника.

Як пам’ятаємо, у вірші двоє коханців ведуть розмову про природу мистецтва. І в цій розмові виникають прямі відсилання до тексту Камю:

— Розумієш, старий, я часто думаю про незвичайність мистецтва. Це зайва розкіш.
— Так, мистецтво — то завше надмір, — відповідав, виціловуючи коліна.

У «Шведських промовах» Камю вже не вперше ставить питання про небезпеку перетворення мистецтва на «зайву розкіш»: «Митець здебільша соромиться самого себе і своїх привілеїв, якщо їх має. І передусім йому доводиться шукати відповідь на запитання, яке він ставить сам собі: а чи не є мистецтво оманливою втіхою?». Перегук очевидний, але ще наочнішим він стає коли поглянемо на текст, яким послуговувався Стус: «Итак, искусство может стать ненужной роскошью» — як бачимо, ідеться про пряму цитату.

Особливої ж ваги текст Камю набуває для Стуса під час його роботи над працею про Павла Тичину «Феноменом доби. Сходження на Голгофу слави».

Павло Тичина (1891–1967) — український поет, перекладач, громадський діяч. Одна з центральних постатей української літератури ХХ століття. У 1968 – 1972 роках посідав чільне місце у роздумах Василя Стуса про призначення поета, його стосунки з державою і з народом. Ці роздуми вилилися у знакову Стусову працю «Феномен доби. Сходження на Голгофу слави» (1970).

Другий текст зі «Шведських промов» — «Митець і його час», — як жоден інший, був співзвучний тим проблемам і питанням, які постали перед Стусом у зв’язку з осмисленням долі Тичини і власної долі.

[1] - В.Я. Виленкин. Амедео Модильяни. – М.: Искусство, 1989. – 224 с.

[2] - Архів відділу рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім. Т. Г.Шевченка НАН України. Фонд 170. Спр. № 1200, арк. 37.

Тільки аутентифіковані користувачі можуть залишати коментарі. Увійдіть, будь ласка.