І що ж - коли немає долі то мовимо: ще буде нам! Чотири вітри в дикім полі віддаймось чотирьом вітрам Мій батьку, вмер чи помираєш? Ввесь в безмірі, немов стріла несусь до тебе. Виглядаєш чи хуга стежку замела? Отут, між сімома горбами вода струмує потайна а обрій марно марить нами як марить доля навісна.
Редакція вірша написана в травні - червні 1978 р, коли Василь Стус домагався права поїхати попрощатись зі смертельно хворим татом. До збірки "Палімпсести" включено іншу - очевидно більш пізню - редакцію вірша:
* * *
І що ж: коли немає долі, то мовимо: ще буде нам! Вітри заграли на басолі, довірливо дались басам. О сопки, зойки скам’янілі! Біблейський знак стовпотворінь. І як душа в одлеглім тілі — на білому просиня тінь. Мов дух, мов чад, мов крик скричалий, мов стогін, вистиглий в роках. І це усі твої причали, піднесений в узгір’я жах? Отут, між сімома горбами, вода струмує потайна. А обрій марно марить нами, і манить хвиля навісна.