Поет Василь Стус завжди відповідально ставився до своїх вчинків та поетичного слова. Може, навіть надто відповідально.
Ще хлопчиком він, гостро реагуючи на несправедливість, кусає за "бридкі руки" об'їждчика, який в голодний рік відбирає зібрані хлопчаками колоски пшениці, що пропадають у полі.
Пізніше, вже в інститутські роки (1956), гнівним віршем "Критикам Сталіна" реагує на показушне "розвінчування" культу особи тими ж людьми, які ще за рік-два до того запопадливо возвеличували "мудрого", "рідного" і "любимого" Йосипа Віссаріоновича.
Пізніше, вже після війська, працюючи вчителем у Горлівській школі, Василь ні секунди не сумніваючись вступає в конфлікт з шахтарем, який у робітничій їдальні кепкує з української мови та культури (грудень 1962).
Проте це були, так би мовити, миттєві реакції на ситуації, в яких несила було мовчати. Бо мовчання означало приниження - моральне, особистісне, національне. Так мовчати Василь Стус не вмів ніколи.
Проте свідомо конструювати власну біографію поет починає 4 вересня 1965 р. вигуком "Хто проти тиранії встаньте" під час перегляду фільму Сергія Параджанова "Тіні забутих предків".
Тоді теж була ситуація: заарештували найближчого друга Івана Світличного. Кого б Василь не розпитував - всі відводили очі або говорили щось непевне. І от перед самим переглядом фільму Василь дізнається про арешт.
Далі - як у тумані - виступ Дзюби, сирени, вигуки Вячеслава Чорновола і Василя...
Саме там, в кінотеатрі "Україна", Василь Стус прийняв емоційне рішення, яке стало основою його етичної програми і зробило непоганого поета голосом, а згодом і символом доби.
Не можу я без посмішки Івана оцю сльотаву зиму пережить. В проваллях ночі, коли Київ спить, а друга десь оббріхують старанно, склепить очей не можу ні на мить, він, як зоря, проміниться з туману, але мовчить, мовчить, мовчить, мовчить.
Людей паралізував страх. Про арешт ніби й знають, але більшість боїться говорити, бо
- що буде з кар'єрою?
- а можуть же ще й заарештувати!..
У Василя Стуса було все ніби так само. Поет мав захищати дисертацію, а в грудні - одружуватися, але...
Але реакція на зовнішні тиски у Василя Стуса була цілком іншою, аніж у загалу. Була зовсім нетиповою. Була реакцією поета, а не міщанина...
Іваночку! Ти чуєш, доброокий? Їй-бо не знаю, що я зле зробив. Чого ж бо й досі твій поріг високий ані відчув, ані переступив...
Сидять по шпарах всі мужі хоробрі, всі правдолюби, чорт би вас побрав. Чи людська добрість — тільки добрість, поки без сил, без мужності, без прав запомогти, зарадити, вступитись, стражденного в нещасті прихистить і зважитись боротися, щоб жити, і зважитись померти, аби жить...
Стус-поет відважно протиставляє власну індивідуальну поведінку поведінці так би мовити "нормальної" людини. Від 4 вересня 1965 р. Василь свідомо конструює біографію поета, який має право говорити високим штилем про болі свого народу.
Воно й справді, багато хто декларує високі гасла, проте більшість з таких висловлювань повисає в повітрі.
Саме тоді, в 1965-му, Василь Стус вирішує для себе, що буде "непатентованим" поетом, не прагнутиме до членства в Спілці письменників, не уникатиме гострих питань і постійно буде готовим до наслідків за свої вчинки та дії.
Тоді, в середині 1960-х, коли була ілюзія, що слово і є дією, таке рішення здавалося геть непрактичним і навіть нерозумним. Але саме це його рішення поклало початок усвідомленої роботи по формуванню власної біографії - біографії поета і людини, яка пізнає світ через дію та вчинок, яка не уникає життьових викликів, а прийнявши їх потім не плаче і не нарікає на долю, на наслідки своїх вчинків. Не випадково саме в 1965-му поет починає роботу над етапною працею "Феномен доби або сходження на голгофу слави", присвячену величі і поразці Павла Тичини - співцю першої української революції, який виявився неготовим до вкрай жорстких наслідків, а тому... перестав бути голосом революції, але зберіг людське життя.
Стус обрав інший шлях: як він вважав шлях справжнього поета, який хоче і може стати "голосом протесту", голосом всього народу.
Такий спосіб життя у світі Василь Стус називав Долею, а долю – не обирають. У липні 1974 р. він пояснював дружині цю поведінкову модель так: "Стояти над безоднею, чуючи легке запаморочення голови — то куди цікавіша для мене творча ситуація, аніж нудитися в звалашеному київському творчому шарварку. І — крім усього — ми, бувши неакторами, не обираємо ситуацій. Ситуації обирають нас, і нам од того ні відхреститися, ні відмолитися, слава Богу".
І це усвідомлення власної долі як нерозривної частини долі народу штовхає поета на шлях обстоювання національної гідності. Своєї. Своїх батьків. Своєї родини. Своїх друзів.
А що позиція поета досить швидко стає помітною і виразною, Василь Стус в очах друзів та земляків, а потім і каральних служб стає втіленням людини, яка не боїться. Стає передусім правозахисником і дисидентом, а вже потім поетом. І от за це карають і карають жорстоко.
Проте звичка не пхинькати і не нарікати (не скавуліти, як говорив сам поет), а з гідністю витримувати удари долі, зробили його постать зразком відстоювання людиною національної гідності та незламності не лише для українців, а й для інших народів, чиї представники були в радянських політичних таборах у 1970-1980-х роках.
Цей чин, ця відвага на рівні відчаю, були тоді більш важливими для його народу, який втрачав відчуття національної гідності, аніж власне поезія, яка й досі сприймається на рівні доважку до громадянської позиції Стуса.
Утім, поет Стус теж не залишився в накладі. Його етичні максими, його високий штиль та моральний авторитет давно вже ніким не піддається сумніву навіть на рівні декларацій, - ну кому б ще повірили, якби він заявив:
Як добре те, що смерти не боюсь я?
Мені здається, що коли такі люди і є, то їх дуже мало. А право Василя Стуса на такі слова ніхто не оскаржує.
Найбільш чітко цю дилему вибору Василь Стус сформулював у січневому листі до сина 1984 р.: "У житті доводиться обирати: або цікаву муку або нецікаве щастя. Більшість, звичайно, обирає щастя, хай і нецікаве (точніше: вони воліють цікавого щастя, але здобувають украй нецікаве). Тому конозистий філософ німецький і писав: “Ви, що йдете на смерть (може бути і не смерть, а мука — це я додаю), — люблю вас“. Так казав Заратустра, Зороастр. “Мудрість“ життя в тому, щоб пристосовуватися до умов. Хто не пристосовується — той не “мудрий“. Перших чекає поросяче щастя, других — орлина смерть... я зробив — для себе — вибір... Перша дорога — дуже людна (як на прохідній у часи пік!), друга — майже безлюдна. Коли-не-коли перейде нею якийсь мучень — із дуже виразним обличчям і попущеними кутиками уст... Власники поросячого щастя мають мрію: от би туди, де орел літає (тільки б без мук!). Орли відчувають постійну спокусу: от би зазнати земного щастя, тільки без п’ятачка на носі! Отака, бач, діалектика життя".
Доля і світ по-своєму віддячили поетові. Після кількадесятлітньої неуваги до Стуса-поета, який губився в тіні Стуса-громадянина, сприймання постаті Василя поступово змінюється. Загадку його вміння залишатись собою попри обставини сьогодні багато хто пробує розгадати. Проте для людей, що не людлять і не розуміють поезії, розгадки закриті: особистісний досвід переживання і «кшталтування» себе в режимі граничної концентрації життєвих сил викладено лише в поезії "Палімпсестів". Де постійне затирання/проступання смислів та життєвих ситуацій є таємничим сакральним змістом, вкладеним у концентрованої поетичної мови – мови «палімпсестів».
Свій унікальний досвід доростання до Долі Василь Стус записав у двох поетичних книгах періоду ув'язнення - «Часі творчості» та «Палімпсестах».
Перша більш емоційна, а тому більш прозора і зрозуміла. Друга - ніби по той бік добра і зла, звільнена від емоцій і обтяжена досвідом та численними філософськими конотаціями.
Але ж чи можна якось інакше говорити про таємницю людської долі, яка завжди більша за суму індивідуальних людських переживань.
ds