Наше позірно мирне сімейне життя тривало до середини травня. І хоча в повітрі наростала якась незрозуміла мені, 13-літньому підлітку, напруга, я не розумів її, а тому намагався не брати до голови. До того ж буйна весна, дедалі частіше затримуватися на лісовому футбольному майданчику, який ми з однокласниками спорудили в лісі, поблизу Петро-Павловської Борщагівки і жив так, як живуть тисячі інших безтурботних підлітків.
Радянський Союз саме готувався до Олімпіади. У Києві мав відбутися груповий турнір футболістів, й дедалі частіше я чув розмови, що місто звільнюють від «небажаних елементів». Мама стала зовсім нервова й дивно реагувала на кожен дзвінок.
14 травня, склавши борги з російської літератури, я примчав додому за формою, аби бігти на футбол до лісу.
Дома, у нашій двокімнатній квартирі на вул. Чорнобильській У Києві, нікого не повинно було бути, але коли я відкрив двері, мене м’яко, але впевнено, чиїсь міцні руки притиснули до дверей ванни, обшукали, а полотняну торбочку, з якою замість портфеля ходив до школи, видерли з рук. Я навіть не встиг злякатися, бо відразу побачив обличчя тата.
— Ну от і сталося... те, про що я попереджав, — продовжив він після паузи, щоб якось зняти напругу.
Ефект, утім, для мене виявився протилежним.
Я спромігся на одну лише фразу: — Хто ці люди? — У нас обшук, — спокійно відповів тато.
Аби якось оговтатись, пішов до своєї кімнати.
Мої нечисленні зошити та конспекти (я старанно приховував від батька, що з його рекомендацій вчився записувати найцікавіші враження від прочитаного та принагідні думки, що виникали від знайомства з книгами) в купі зі статистичними футбольними таблицями були розкидані по столу та підлозі. Перетрушені шкільні підручники були скидані купою біля ліжка, а одна з найулюбленіших книжок чомусь опинилася під застилкою... Доконало те, що прийшлі нахабно передивлялися мій щоденник (наступного ранку я все це спалив, аби жодна потвора не могла без дозволу порпатися в моїх записах).
Сльози безсилля, люті й неймовірної образи засліпили очі. Я знайшов спортивну форму, кеди й кинувся до вхідних дверей. Там ніби чекали на мене.
— Сьогодні тобі доведеться обійтися без футболу, — сказав чоловік, ніби навіть співчуваючи мені. — Чому? — Тому що під час обшуку з квартири виходити заборонено. — Сука, — прошипів я, намагаючись не розплакатися від безсилля. Заховався в кімнаті, щосили грюкнувши за собою дверима.
“Вибач, тату, — розмовляв я з собою, — що не вірив, коли ти казав про швидкий арешт... — Сльози нестримно текли щоками, і я розмазував їх обличчям, найбільше переймаючись тим, аби до кімнати не зайшов тато чи хтось із тих типів. — Ні, ви не побачите моїх сліз, — вирішив я. — Ніхто вже не бачитиме моїх сліз. Ніхто й ніколи!”
За стінкою саме голосно розмовляли.
А мене душила лють від безсилля. Аби якось впоратися зі страхом я ввімкнув телевізор на повну потужність, а що тоді на обох телевізійних каналах була перерва, то квартира вмить наповнилася дуже неприємним пронизливим звуком: “и-мммм...”.
Тієї ж миті гучна розмова урвалася й до кімнати вбіг червонощокий і вирвав штепсель із розетки.
— Ти шо дєлаєш? — А тобі що? — Сіді молча, а то будєт плохо! — Вимагаю, щоб ви ввічливо поводилися з моїм сином, - почув голос батька з сусідньої кімнати.
Постать вийшла з кімнати і зачинила за собою двері. Тієї ж миті я знову ввімкнув телевізор і кімната наповнилася - “и-мммм...”
Цього разу мене грубо штовхнули на ліжко і вирвали вилку з розетки. Я мало не заточився. Але ще до того, як представник органів устиг щось сказати, я вирвав у нього шнур і знову ввімкнув телевізор. Страшний неприємний звук знову залунав у квартирі. Червонопикий на якусь мить навіть розгубився. З дверей на нас дивилося кілька пар очей.
Цього разу неприємне виття телевізора увірвав тато. — Не треба, сину. — І вже до них, — ідіть, шукайте, що там вам треба, я заспокою сина.
Гебісти вийшли. Ми сиділи мовчки, і я щосили втискався в батькове плече, шукаючи у ньому порятунку від страху та грубої фізичної сили, яким не знав, що протиставити, а тому почувався геть приниженим.
—...учися підніматися, — почув закінчення якоїсь фрази, до того вслухаючись лише в себе. — Немає людини, яка б не падала. Але треба вчитися вставати. Упав — піднявся, упав — піднявся, як той олов'яний солдатик. І йдеш далі, намагаючись уникати падінь на тих вибоїнах, де падав раніше.
Години дві ми сиділи в кімнаті й про щось говорили. Чомусь я майже не розумів значення слів, перебуваючи в полоні голосу, інтонацій, настрою. Паралельно батько щось писав на аркушах паперу й кидав їх за ліжко без жодних коментарів.
— Скоро має прийти мама, — перебив я його нескінченний монолог. Може, я піду начищу картоплі? — За кілька хвилин. Я саме закінчую.
У кухні ми навіть про щось жартували, добре розуміючи, що це остання можливість побути вдвох.
— Я насмажу картоплі. Не заперечуєш? — запитав він мене, звично очікуючи від мене бажання чогось іншого.
Я не перечив. Того дня я взагалі не міг перечити жодним його бажанням чи навіть наказам.
Коли прийшла мама, картопля була готова, але тато переперчив її так, що їсти було неможливо.
— Валю, я із-за них переперчив картоплю. — Мама лише притулися до татового плеча.
Аби дати можливість батькам побути самим, я вирішив піти до своєї кімнати.
— Всьо будєт харашо, — сказала мені голова гебіста, що більше за інших скидалася на людську.
— Василю, рідний... Василю... — виплакувала очі мама, коли ми втрьох пхали вечерю до рота.
Біля півночі татові наказали збиратися.
Спершу тато прощався зі мною:
— Сьогодні, сину, ти пережив, може, найбільше приниження й розчарування у своєму, ще не такому довгому житті. Я знаю, як буває прикро чоловікові від усвідомлення безсилля. Прикро, як ось мені зараз, від того, що бачиш біду, бачиш несправедливість, а ніяк зарадити. Але мусимо терпіти... Я не знаю, чи ще побачимось, а тому прошу тебе лише про одне. Прости сьогоднішній день оцим людям, які завдали тобі, мені й мамі стільки болю. Вибач їм, але запам’ятай як досвід, щоб ніколи не завдавати нічого подібного іншим. Обіцяй мені... Бо... коли ти озлобишся, коли повіриш, що світ — жорстокий, і щоб вижити ти маєш стати злим, то світ закриється од тебе, бо твоя жорстокість перетворить широко відкриті до світу очі на бійниці із яких на світ струмуватиме ненависть. Тоді світ відповість тобі тим же.
Попри всі образи й несправедливості, попри все треба любити, вірити, зберігати надію, що наш світ — добрий, а злим його робить обмеженість людських поглядів, що викривлюють його. Знай це, або, поки, вір. Я вже, на жаль, не можу... стомився чи що... Потім тато прощався з мамою. А я все не міг осягнути почутого й лише за кілька десятиліть, зустрівши цю думку, здається, в Умберто Еко, збагнув, що саме в ніч на 15 травня 1980 р. отримав найважливіший у своєму житті урок любові.
Коли близько першої зачинилися двері, я бачив лише сухі, чорні мамині очі. І в моторошній тиші, що запанувала у квартирі, не міг спекатися підлої думки про те, що ті очі — найстрашніша плата за право бути собою.