Символ "Софії Київської" був надзвичайно важливим для ближнього кола Івана Світличного. В другій половині 1900-х Софія для багатьох була символом національного духу Києва і всієї України.
До Софії ішли, про неї згадували, вона була своєрідним якорем пам'яті і таємним кодом братства обраних, куди допускали далеко не всіх.
Іван Світличний і Василь Стус, Генріх Дворко і Алла Горська, Галина Севрук і Леоніда Світлична, Зеник Красівський і Панас Заливаха... Коло, звісно, можна розширити, але варто наголосити на іншому: в цьому колі домінувала софійність, а не політика.
"Ще зневажаю політиків..." - карбує Василь Стус у передмові до "Зимових дерев".
Відтак зовсім не випадково, що, найімовірніше в 1979 р., коли Василь Стус ненадовго повертається до Києва, Галина Севрук дарує йому саме цю керамічну мініатюру з власноручним підписом.
Загалом у Василя Стуса 16 (!) віршів, у яких з'являється образ образ Софії Київської. І абсолютна більшістть цих творів написані в умовах неволі впродовж 1972-1979 рр. Найвідоміші з них - "Сосна із ночі випливла, мов щогла...", "Уже Софія відструменіла..." та "Так тонко-тонко веде музика...".
Подамо один із перших віршів поета кінця 1960-х, в якому Василь Стус називає найважніші для нього символи Києва:
Немов вогненні кільця леопард, уярмлений, покірно протинає, так ти летиш крізь сотні поколінь, спадаючи в оглушливе бездоння. Тремтячі спалахи утраченого смислу так заздро врочать твій звитяжний лет.
Повз безнадію і тороси вір, мурашники отерплого бажання, домашнього вогню правічних тиш, повище зрадних друзів і коханців нестримно ти до вічності летиш.
Повз торжища, ліси, комендатури, колючий дріт, шліфований багнетами, повище веж пантруючої варти ти вирвався нарешті в чорний світ.
Полярна поніч, синя од натуги, вся визубрена частоколом сосон тебе вже не здолає зупинити, ти нею пересмаглий, як кажан.
Настрашені зриваються ракети, а ти зі страху вирвавсь, мов із шкури, як синій птах, обпатраний чеканням, вже до Дніпра скеровує крило.
Ті ж самі голуби в тім самім небі, а брама Заборовського сховалась, почезли бані золоті Михайла, вже на Почайну зору не зведуть.
Так незбагненно белькотять тополі, так хижо сонце свище над Софією, і віщий вітер Видубичів носить в твоїх очах ослаблих пам'ять літ.