"І як віддячу я перу..."

І як віддячу я перу, що тут вилежую боки? Хоч і чорти ще не беруть, та витлівають сорочки. Пощо в мені безсмертний крик гримить, як грім, і не дає щасливо вмерти. За своє життя ти, як до себе, звик — до смерті власної. Живий чи ні? Ти дивишся когось? Ачи тобою глянув хтось — незнаний, віщий, горовий? А, може, ти вже геть пропав, згубився проміж буднів-свят? А хто ж тоді припав невлад, нагірню волю розпрокляв, що стала власною? Не ти? Кому ж одслонені світи закаркали, як вороння: лети додому — навмання, крізь сни і мури, попри варт недремне око. Там — твій брат, і дім твій брат, і стіл твій брат, і кат, і жертва — теж твій брат. Як тяжко стогнуть голуби! О як віддячу я перу, як відучу його, аби не довірялося добру!

9.2.1972 р. Камера попереднього ув'язнення Київського КДБ

Тільки аутентифіковані користувачі можуть залишати коментарі. Увійдіть, будь ласка.