Є.С.
І то була мені досада: пливла розгониста, туга сліпучо-біла автострада. Неначе линва циркова, що над усесвіту проваллям свої виборює права. І ні початку, ні кінця тій гілці простору, що родить тугі оранжові сонця. А в небі, де хоч в око стрель — до болю милий голос бродить вишневий, мов віолончель. Полощеться сорочка біла. Од начувань, не од вітрів - душа займається зболіла. А унизу - рахманний рів із лезом вод. Та бог боронить зухвальця, поки ніч супонить лють зизооких вечорів.