Яка любов! Минула ціла вічність...

Яка любов! Минула ціла вічність, як я любив. І марив день за днем, що все спливе і пам'ять промине розлуку, геть до титли й коми вивчену. А знову йду в ту келію, між віт журливої берези. Ждати буду якісь незвідані чуття приблудні, де цнота обертається на встид. А там розлуки буде на обох, а буде там і радості німої — всіма грудьми відчути довгий борг перед минулим з білим узголов'ям, де ще струмує двійко чорних кіс і двійко довгих рук, пітьмою п'яних, і двійко уст, од пристрасті захланних, спроваджують зненацька під укіс старої цноти. Під печаль і під крило якоїсь грішниці святої, що дарувала нам такі покої, де спать не сором і любить — не встид, де можна все забрати і віддати, і серед ночі стратити межу собі самому. ... В друга, в жінку, в матір веде тебе за руку щедра й журна твоя кохана.

VII. 1965

Тільки аутентифіковані користувачі можуть залишати коментарі. Увійдіть, будь ласка.