Життя моє ви геть занапастили Занапастили друзів, дорогих Занапастили подруг. Все забрали У мене. Тільки гнів — єдино мій. Ви обікрали край. Мене окрали. Окрали час. Окрали спокій мій. Все, що могли, ви чисто все забрали І всі мої надії — всі! — в тюрмі де добровусі друзі Доброокі, мої ласкавці. Жаль і жаль і жаль, Що добрість лиш тому правдива добрість, коли без сил, без зброї і без прав допомогти, порадити, вступитись, безсилими руками прихистить і змусити боротися щоб жити і змусити померти, аби жить.
Це найперша редакція вірша "Не можу я без посмішки Івана...".
Найімовірніше, вірш написано 4 вересня 1965 року відразу після подій в кінотеатрі "Україна", де Василь Стус виступив із протестом проти арешту Івана Світличного та інших представників української творчої інтелігенції на прем'єрі фільму "Тіні забутих предків".
Василь Стус довідався про арешт Івана Світличного безпосередньо перед прем'єрою, а коли перед початком показу Іван Дзюба повідомив про низку арештів українських митців, в залі залунала сирена, що мала заглушити його виступ. Тоді поет не стримався:
- Хто проти тиранії - встаньте! - Вигукнув він. Незначна кількість людей піднялася, але світло згасло і включили фільм Сергія Параджанова.
Після фільму глядачі розходилися мовчки, а довкола кінотеатру ходили люди в цивільних костюмах і стояло чимало міліцейських машин.
Василь Стус поїхав до дружини Івана Світличного - Леоніди, щоб бодай чимось підтримати її. Там, на вулиці Уманській і були написані ці рядки.
До доопрацювання вірша поет повернувся 6 грудня 1972 року, і нова редакція майже без змін увійшла до збірки "Зимові дерева".
Окрім чернетки, на аркуші з чернетковим записом вірша маємо кілька віршованих рядків, очевидно записаних Василем Стусом дещо раніше:
Стали врівень з моїми плечима Київські вечірні будинки і київський
Науковий пошук і зіставлення варінтів та редакцій здійснено Маргаритою Єгорченко і Галиною Почверук.