Звіром вити, горілку пити — і не чаркою, поставцем, і добі підставляти спите вірнопідданого лице. І не рюмсати на поріддя, коли твій гайдамацький рід ріжуть линвами на обіддя кілька сот божевільних літ І не бештати, пане-брате, а триматися на землі! Нею б до печінок пропахнути, в ґрунт вгрузаючи по коліна. А щоб звикнути — остудити, закропити у крик, у кров, заперіщить вишневим віттям віком викрадену любов. І з ордою під дикі галаси прорешечуватись гробами, раз жене нас ненатля сказу по роках, по віках, по горбах!
IV. 1964
Вірш датовано квітнем 1964 року. Він включений поетом до другої частини "Зимових дерев", де згруповано вірші, об'єднані темою "позви з історією", як сформулював це Василь Стус. Твір написано наприкінці першого року навчання в аспірантурі Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка АН УРСР. Первісні варіанти твору (од. зб. 924) виразно ілюструють перейнятість ситуацією, що трагічно повторюється в Україні впродовж кількох останніх століть, а в історичному часі життя автора призвела до «тупої» байдужості людей його народу, яким залишається «звіром вити, горілку пити…».
В остаточному варіанті вірша ліричний герой веде мову від першої особи (на відміну від третьої в первісних варіантах), що емоційно посилює відчуття розпачу і безнадії, що виникла внаслідок історичних аномалій.