Скільки в небі шамотіння Снігопаду! Снігопаду шамотіння скільки в небі! Сиве небо необлі- тане. Дороги не об'ї- хати. Єдине шамоті- ння безбереге. Скільки в небі! Снігопаду - скільки в небі! Підведися, виссю впийся! Підведись! Підведись - угору: вись тихим шепотом затерта І зате там - допотопна рівність! Скільки в небі голубого снігопаду! Слава богу. День як день. Тепер тільки сніг і сніг. І небо геть до чортиків затерте навіть витерпу немає ні розради.
Снігопаду! Шамотіння! Безтелесих слів! Нічного шепотіння зір! Задивився в вись — і падаєш поглянув вниз — і падаєш ледь-ледь доп’явся — падаєш В небі зеленню і встелено, і зимно!
Це первісний варіант вірша, що увійшов до «Зимових дерев» у дещо скороченому варіанті. Вірш написано зимою 1964-1965 років, коли внутрішній конфлікт поета з дійсністю почав максимально загострюватись, а особливо дратувало "шамотіння" порожніх слів тогочасних активістів. Безпосереднім емоційним поштовхом до народження твору слід вважати рядки з цього раннього варіанту - «вись тихим шепотом затерта. І зате там – допотопна рівність!». Пізніше (в основному тексті "Зимових дерев" 3-17 рядки твору були замінені всього чотирма:
В високості необлі- таній кружляє проміж ві- ттями єдине шамоті- ння безбережне.
Тут чи не вперше у Василя Стуса можна побачити технологію «приховування» вузькоіндивідуального відчуття-переживання, яке хоча й зумовило первісну емоцію, що стала віршем, але руйнує загальну естетику поетичного тексту, послаблюючи стислу чеканність поетичного твору. Варто також звернути увагу на відчутне внутрішнє роздратування і навіть бридження Василя Стуса абсурдною ситуацією «Снігопаду! Шамотіння! Безтелесих слів!».