Порожні мчать автомобілі — ні водія, ані керма, ані душі в порожнім тілі — ні тобі власної! — нема.
Дороги в’юняться лякливо, сховавши голови в хвости, їх затискає перспектива і б’є пропасниця мети.
Куди біжиш, рабине руху? Куди стремиш, стофарий сказ? Куди простер захланну руку безбожникові богомаз?
Немов з пожеж, з аеродромів залізні янголи летять, а він кошлатить сиві брови і гне в христа і в богомать. VI. 1968
Цей варіант вірша є основним для збірки "Зимові дерева".
Хоча початковий варіант твору був написаний майже на рік раніше - 16 липня 1967 року - і був пов'язаний не з суспільною істерією, спровокованою владою і пов'язаною з подіями Празької весни в Чехословаччині, а з трохи іншими суспільно-політичними катаклізмами.
Найперший із відомих варіантів вірша написаний у липні 1967 року і пов'язаний з усвідомленням світового абсурду, апогеєм якого стала Шестиденна війна між Ізраїлем і країнами Близького Сходу. Пізніше деякі з цих країн навіть розірвали дипломатичні відносини з Великобританією та США.
В першій половині 1967-го напруга зростала по всьому світу, що виливалось у перевороти, конфлікти та вбивства. Люди ж по всьому світу в більшості були пасивними споглядачами протистояння амбіцій, що в наведеному вище варіанті вірша подано так:
...закорковані в квартирі, прилипли люди до вікна
і шепчуть: господи всевишній, яви нам свій державний вид, а то, обернений в колишнє, доходить краю людський рід.
Передчуття цивілізаційної катастрофи ще неодноразово осмислюватиметься в творчості Василя Стуса: «Коли Вам здається, що мені тяжко, то це тому, що тяжко живому — в змертвілому світі отруйних соціальних інтеграцій. Тяжко тому, що животіння мають за повне існування, а пробу квітування сприймають за асоціальну. І ще одне: мої оскарження — глобальні, а не якісь вузькочасові…» (Лист до Євгена Адельгейма від 25.08.1970 року).
У варіанті вірша, що став основним для збірки "Зимові дерева" (дещо коротшому за варіанти 1967 року), для досягнення художніх цілей поет зосереджується на більш пекучій проблематиці й емоційно осмислює вплив зростання агресії й плекання бездумної безвідповідальності безпосередньо на особу людини: «отрута соціальних інтеграцій» роз’їдає саму душу людини, яка, паралізована страхом, перестає бути суб’єктом, а стає людиною функцією, людиною – бездумною виконавицею чужих воль.