Яка нестерпна рідна чужина, цей погар раю, храм, зазналий скверни! Ти повернувся, але край — не верне: йому за трумну пітьма кам’яна. Як тяжко нагодитись і піти, тамуючи скупу сльозу образи, радійте, лицеміри й богомази, що рідний край — то царство німоти. Та сам я єсм! І є грудний мій біль, і є сльоза, що наскрізь пропікає камінний мур, де квітка процвітає в три скрики барв, три скрики божевіль! Обрушилась душа твоя отут, твоїх грудей не стало половини, бо чезне чар твоєї Батьківщини, а хоре серце чорний смокче спрут.
dvstus@gmail.com