У листуванні Василя Стуса переплітаються пізнання світу і самопізнання. В епістолярному спілкуванні на першому плані для нього — особа, яка творить події і думки у взаємодії із Іншими та переконструйовує способи розуміння реальності. З 1960-х в його листах регулярно з’являються подяки за листи, згадки про радість від їх отримання, рядки про значення листування в особистому саморозвитку. Вже тоді він відкидає поверхово-ритуальний обмін повідомленнямиу листуванні.
У зверненні до Бориса Дорошенка від 5.02.1960 року він пише: «Я розумію, що зараз ми напишемо листа лише тоді, коли є що сказати...».
У листі до Віктора Дідківського від 27.06.1961 року йдеться про цінність якості діалогу, а не кількості листів : «Ти маєш рацію — листами один одного ми не балуємо. Та це цілком і зрозуміло, і правдиво: адже писати щодня ми не можемо — уже хоча б тому, що наші листи — це не визнання в коханні, де можна одне і те ж торочити тисячу разів і не боятись, що це стане нудним».
Факт продовження листування Василь Стус сприймає як підтвердження взаємної довіри і статусу певної особи як цінного Іншого. Наприклад, у листі до Володимира Вербиченка (Буца) від 20.02.1964 року він звертається до товариша: «Пиши, дорогий. З такими, як ти, і дружать, і листуються. Мені потрібні твої листи».
Вміння майстерно писати листи Василь Стус оцінює як винятково цінне. У другій половині 1970-х у зверненнях до рідних з місць неволі він вибагливий до писаного до нього, дорікає за скупі послання. У листі до рідних від 12. 09. 1976 року він висловлює жаль щодо далекого від ідеального епістолярного діалогу : «Шкода, що Ви не вмієте писати ширших листів, а все провадите про одне й те ж».
У листі до дружини від 11.05.1976 року присутнє розчарування, частково пов’язане із вилученням цензурою частини кореспонденції та надмірною обережністю тих, із ким він листувався: «Листів змістовних майже не маю. Зрештою, всі змістовні листи пишуться не для мене, це вже я пересвідчився неодноразово».
У листуванні він прагне передусім змістовно щільного діалогу. Тому і в більшості його звернень до сина є рядки про розуміння досконалого епістолярного спілкування. Наприклад, вони присутні майже у всіх листах 1976 року, коли йшлося про потребу започаткування діалогу між батьком і сином. У зверненні від 26.02.1976 року Василь Стус пише про роль листування у встановленні зв’язків між Я і Ти: «Пиши до мене частіше (раз у місяць) і пиши побільше. Треба ж нам якось звикати одне до одного, бо ми вже й так добре забулися. А забуватися не слід. То на допомогу треба брати перо й папір».
Виняткового значення надавав він і впізнаваності з листів їх авторів. У зверненні до дружини й сина від 15.02.1973 року він зазначає: «Останніми днями одержав листа від Романа Корогодського і від Рити /Довгань/. Вони обоє так пізнаються по листах, як, зрештою, і всі, хто пише». У листі до Віри Вовк від 21.07.1975 року присутній образний опис індивідуалізації зв’язку між Я і Ти : «Листуватися з Вами — ступати у зимну воду. Обачно йти, аби не збити хвилі. Бо вода — чаклує, ті чари проймають душу».
У зверненні до дружини і сина від 1.02.1985 року маємо вказівку на радісну впізнаваність рідної людини у її вмінні писати листи: «Дмитро теж майстер — писати листи: такі вони в нього щирі і, нівроку, розумні». У листі
до матері, датованому лютим 1985 року, це вміння підсилює можливості віддаленого спілкування : «Дорога моя мамо, велика дяка Тобі — за Твого листа, якого я читав — наче збирав лісові суниці. То вже Ти вмієш писати листи — аж дух забиває, читаючи!».
Для Василя Стуса в епістолярному діалозі можуть постати думки, котрі у монолозі навряд чи з’явилися б, тому листування для нього має етичну цінність. Тож і не дивно, що у листі до дружини і сина від 8.05.1974 року, написаному з Мордовії, він називає тих, із ким листується, листодарами. Поява у влучному означенні слова дар невипадкова, адже йдеться про дар спілкування, без якого не можна уявити людське існування. Він наділяє листування екзистенціальним смислом, листи ж уподібнює коштовним подарункам-втіленням його авторів. Так виразно проступає смисл листуватися — дарувати себе.
Для Стуса цінність кожного отриманого листа у місцях неволі зростає не тому, що лише незначній частині кореспонденції вдається прорватися крізь перепони цензури. Сам факт написання їх листодарами означає, що його самого не забули, не відкинули, не викреслили з кола цінних Інших. Ще у лютому 1973 року у листі до рідних він із жалем пише : «Протягом місяця я маю, окрім рідні, коло 10 листів від знайомих. А листи мені дуже приємні тут, хоч я їх і не прошу. А друзів у мене було трохи більше». У вересні 1973-го у листі до дружини і сина він щедро перелічує отримані звістки від друзів і подяки за них, у листі до дружини від 15.10.1973-го акцентує, що «останнім часом листи майже не йдуть», і щедро дякує за кожен прояв уваги. Оцінка листа як дару перетворює його отримання на виняткову подію. Наприклад, у зверненні до Віри Вовк 21.07.1975 року він називає отримання листів від неї святом, а вона у спогадах так само означує отримання листів від нього.
Вказівку на дар в слові листодари логічно було б розглядати в контексті логіки обміну, але ситуації, в яких у більшості випадків відбувалося епістолярне спілкування Василя Стуса, не передбачали рівновагу обмінних операцій. Кожен листовний контакт мав сприйматися як виняток із загального правила обмеження можливостей. Будь-хто з листодарів дарував, добре розуміючи, що відповіді-відгуку може і не бути, і його повідомлення має шанс стати таким, яке адресат ніколи не отримає. Усвідомлення цього мало б руйнувати правила гри листування, ставити під сумнів виконання ним своїх функцій, та цього не відбувалося. У листодаруванні дар виводиться з координат обміну. Так проявляється його специфіка, підмічена Жаном-Люком Маріоном (франц. Jean-Luc Marion, нар. 1946): дар не має причини і не потребує її, нове в ньому проявляється непередбачувано, тому він є особливим виміром нашого досвіду реальності*.
Листодарування як персональний досвід передбачало етичну настанову. Для багаторічних листодарів Василя Стуса це був досвід віри в діалог і надії на його продовження. Лист-дар є втіленим свідченням можливості неможливого для того, хто дарує, і для того, хто отримує, — непередбачуваним для всіх. Дарування виступає основою епістолярної комунікації, коли для її учасників переконструйовано уявлення про можливе / неможливе. У листі до дружини і сина, датованому вереснем 1973 року, Василь Стус пише : «Бачу, деякі знайомі думають, що я в розпачі. Ні. Просто я відчув, що є щось більше за мене, більше за моє уявлення можливого. А за межами можливого немає ні радості ні розпачу, бо там діє інша система, якої не хочеться називати».
Щоб увійти у досвід листодарування його багаторічні листодари мали не тільки повірити у можливості неможливого обміну думками, але й мати мужність вивести їх з тіні і, ймовірно, поставити під удар себе і адресата. Листування для більшості учасників було випробуванням мужності мати переконання і висловлювати їх, знаючи, що це може мати негативні наслідки для тебе і тих, із ким комунікуєш, і навіть для тих, про кого згадуєш у листі. У такій перспективі воно перетворювалося на екзистенціальний кордон, на який особа не дозволяє зазіхати. Листуватися означало засвідчувати опір заради фіксації «червоних ліній» гідності. Позитивна оцінка листування Василем Стусом трималася значною мірою на сподіванні, а не на впевненості. Він добре усвідомлював притаманну такому спілкуванню недосконалість, та йому йшлося про довіру до нього як до непередбачуваного дару. І саме це зумовило домінанту етики у змісті його листів.
* - О Даре. Дискуссия между Жаком Деррида и Жан-Люком Марионом / Перевод с английского Владимира Рокитянского под научной редакцией Анны Ямпольской. Логос. 2011. № 3. С. 144 – 171.