Костомаров у Саратові (цикл)

Але що ж робити живій душі у цій державі смерті? (В. Мисик)

І

За роком рік росте твоя тюрма, за роком рік підмур'я в землю грузне, і за твоїм жалінням заскорузлим, за безголів'ям — просвітку нема.

Живеш — і жди. Народжуйся — і жди. Жди — перед сконом. Жди — у домовині. Не назирай — літа збігають згінні без цятки неба й кухлика води.

Ти весь — на бережечку самоти, присмоктаний до туги, ніби равлик, від вибухлої злості занепалий, не можеш межі болю осягти.

А світ весь витих, витух, відпалав, не вгамувавши вікової спраги. Він висмоктав із тебе всю одвагу, лишив напризволяще і прокляв.

II

Живі — у домовині. Мертві — ні, хоча тюремним муром всіх притисло. Прадавні роки, місяці і числа перебирають у живій труні.

Сомнамбулами бродять щонаймертві. І так їм хочеться межи чужих кісток свій непомітний віднайти куток, щоб там боятись смерті.

III

Світ — тільки свист мигтючий. І провалля — немов бездонне. Долі — не збагнеш. Бездомний, хоч — то вжалюйся до жалю (а жаль, немов провалля, теж — без меж).

Час опада. За час не зачепитись. Руками не вчепитись, мов за дріт. О Боже, винеси! Руки обидві, немов вітряк, з зорі і до зорі блукають, шастають — ані тобі рятунку, ані тобі розрадоньки. Самі! І самоти згорьовані дарунки — рожеві панти досвітку з пітьми.

Світанок — свист мигтючий.

IV

Задумалася свічка — повечоровий спах. Розрада невеличка — і голова в руках. Розіп'ятий на рами сосновому хресті, звіряєш самоті днедавні тарарами. Загублений між днів, не спам'ятаюсь досі. Під вибухами сосон — мов на морському дні. Важкі обвали літ і пам'яті провали. Але ж і дні настали — оцей вселенський гніт. Мій Боже, білий світ — це біле божевілля — не варт твого зусилля, то й бідкатися встид.

V

Але хто поверне руки, рухи, радощі нам? Але хто уперто вік рубатиме хащі?

Але хто навикне жити, серце ївши своє? Де ті недоріки, кому пам'ять спати дає?

Жив чи ні — намарне. Все намарне — чи жив, чи ні. Годі, незугарний! Доста. Збавив літа бучні.

Не оплакуй втрати днів, бідою видублених. За життя — розплата: лізь до могил до виблих.

Вже, причинний, у покорі перепочинь. Долі — згінні, наче дні. І намарне — чиниш.

Що чуже — то наше. А що наше — нам же й чуже. Наша доля вража нас доріже — нашим ножем.

Марні епітим'ї, не врятує великий піст. Дотліває з димом край оспалих синів-лакиз.

Мало йому горя — ще ховається в сповитки. Нині — вчора і раніше за всі віки.

Та й діяння марні. Суєта суєт і мана. Бродять біди в парі (що ж бо то за біда за одна?)

Причинивши двері, колінкую: Отче ти наш! Та ж ніхто не верне руки, рухи, радощі нам?!

Саратов. Будинок XIX ст. Зруйнований у березні 2020 р.

VI

Не побиваюсь за минулим, побитим шашіллю зневір. Високі думи промайнули, і в потаймиру — водовир стражденних літ. Нехай. Не плачу. Не побиваюсь. Задарма. Усе, чим жив, сьогодні трачу. Все рвуть руками обома.

Але ж чи все? Не все. їй-богу. І гріх казать: все чисто рвуть! Навічним радості облогом, обніжком щастя, там, де ймуть малої віри на безвір'ї малої ласки серед зла, квадрат — чотири на чотири — і окрай чорного стола.

Якраз навпроти, на ослоні сидить нужденна удова, і на змозолених долонях — солоні сльози, як жорства. І так провадить: зглянься, сину, руками горе розведи, бо як не стане України, тоді не стане і біди.

І в щасті нелюдів пощербне її державний меч і гнів. І горе зітреться на мерву. І відбіжить її синів невірних потовч-потороччя. За першим громом — відбіжить. Хто ж їй води подать захоче? Закриє очі хто — скажи?

Єси ти сам — з собою врівень, один на сотні поколінь високим гнівом богорівен, хай, може, не ріка, а рінь, важка занадто. Крик стоустий, молінь столобих ти рука. Ступай — майбутньому, назустріч, і хай хода твоя легка легкою буде. І не треба жалких жалінь. І — задарма.

Тюрма не доросте до неба: ще землю їстиме тюрма.

VII

Незграбно ворон кружеля. Незграбно кружеляють сосни. І кружеляє безголоса осіння крижана земля.

Галактик зірна круговерть спіраллю простаного болю значить одвічну людську долю, снігами виповнену вщерть.

Саме кружляння вікове!

...папір, перо і філіжанка. А свічка тріпотить світанком, котрий наш правнук днем назве.

1965—1967

Тільки аутентифіковані користувачі можуть залишати коментарі. Увійдіть, будь ласка.