З Новим роком, дорогі мої — Вальочку й Дмитре!
Вашу фотографію дістав — якраз таку, як хотів. Дуже дякую. Валя трохи схожа на Ахматову, а Дмитро — на старого діда бородатого. І не сказати, що він ще у віці teens — зовсім ще хлопчик (так англійці позначають вік од 13 до 19 літ). То мені радість — роздивлятися Вас ізблизька!
Дістав листи вітальні — од мами, Марусі, Дмитра, Валі. Всі листи дуже славні, особливо мамин. Дмитро теж майстер — писати листи: такі вони в нього щирі і, нівроку, розумні. Добре, що я помилився, бо думав, що Дмитро покинув інститут. Звичайно шкода, що й електрофах Дмитрові не до душі. Я вже думаю, чи не дарма я висловив своє “фе“ щодо Дмитрових театральних інтересів (не знаю — наскільки глибоких). Втім, є така моя рада: по-перше, існує театральна студія при всіх театрах (отже, можна спробувати себе), а по-друге — більш суттєво: можна спробувати себе на драматургії. Бо це — найкращий театральний жанр: і грай, і вигадуй. До речі, голий інтерес до театру ніц не вартий. Бо: чи відвідує Дмитро вистави, чи “професійно“ сприймає кінофільми, чи читає п’єси (і не які-небуть, а таких авторів як Шекспір, Ібсен, Осборн, Теннессі Уїльямс, Ануй, Йонеско, Беккет, О’Ніл, А.Міллер, Дюрренматт, Брехт). Чи прочитав він бодай Станіславського (Работа актера над собой), твори Ейзенштейна, Крега, М.Куліша, Леся Курбаса. Чи знає він, що таке ґештальт-психологія, бігевіоризм, японський, китайський театр, дзен-буддизм (чань), даосизм. Чи перечитав вартісні книги з психології особи (психологія — королева театру). Чи любить переглядати добрі репродукції майстрів пензля, аналізує композицію, колір, ритм, настрій зображуваного? Чи знає, що таке драматургічна фраза? Вона не площинна, ця фраза, а стереоскопічна, вона — гук і багато разів повторене відлуння, вона м’язиста, має багато граней, як камінь дикуна (чоппери, чоппінги — кажуть археологи), але з ударною гранню. Ось, скажімо, майстер діалогу — Оскар Уайльд. У чому його майстерність? Чи читає Дмитро такі журнали як
“Театр“, “Искусство кино“, “Современная драматургия“? От би — взяв якесь оповідання (повість) — і видушив із нього всю філологічну воду, а лишив драматичний кістяк, доповнив, змінив би сюжет — на свою подобу. Чи розуміє, що драматургія — це сто рівноцінних правд (бо кожен персонаж має свою правду життьову), що жодній із правд нема переваги, що кожна з них доводиться вчинками, дією, жестом, а не — декламацією. Чи розуміє, що актори, як правило, не вміють читати віршів, бо не розуміють їх — так, як написав поет. Що між словом-самодією і словом-імітацією чужої дії є велика різниця. Що такі драматурги, як Есхіл, Софокл, Евріпід — великі з великих. Що драматургія — найтяжче, наймужніше, найдозріліше з мистецтв. Що театр — це не те плесо, в яке заглядається Нарцис, а чорна, невдячна, схожа до глевкого хліба робота. Я думаю собі: а що, коли б Дмитро — в разі розчарування електрофахом — подумав про медицину. Це прекрасний фах, а як для психологічних занять — то й єдина справжня підвалина (у медицині Чехов зустрівся із самим собою; Джойс, Пруст, Достоєвський — стали великі завдяки психології і т.д. і т.п.). Психологія — це, власне, вся філософія практична. І, зрештою, фах добрий — медик. Це і не технократ, і не філолог. Це, може, єдине чисте заняття. А що стосується касти людей із вищою освітою — то це вже залежить од кожного: хто чого вартий, до чого прагне. Був імператор у Римі, Марк Аврелій. Він філософ значний, виклав її в трактаті “На самоті з собою“. Він, до речі, писав, що кожен вартує стільки, скільки варта мета, до якої людина прагне. Що більша мета — то більша людина. Отож, смисл життя — мати якомога більшу мету, цю мету зробити своєю, зробити собою, тобто помінятися з нею місцями, інакше — з головою зануритися в ній — геть до останку, до повної втрати самого себе. Оце — єдиний принцип для Твого, Дмитре, віку. Хай ця мета, як океан, розбудить у Тобі океанічні сили. І не для того, щоб ти став великий, а для того, щоб Ти став океаном, щоб загубив себе у великому. А велике — це єдина комора схову, куди варто здавати свої речі. Шкода людей, які не мають свого океану.
"жодній із правд нема переваги, бо кожна з них доводиться вчинками, дією, жестом, а не — декламацією..."
[Закреслено цензурою.]
Оце сидів коло віршів своїх — десь їх уже за 100. А 50 іще визрівають у чернетках. Не знаю, що буде з цими палімпсестами, як, на жаль, досі не знаю, що з тими, попередніми — яка їхня доля?
Прочитав у Драча, що збірка Вінграновського “Губами теплими і оком золотим“ — справжній шедевр. Коли Драч не перебільшує — перепишіть мені з 5-10 віршів кращих! Драчеві вірші в Літературній Україні — то не шедеври. Прочитав я — і гірко стало за поета. Він, мабуть, уже потерпає перед читачем, бо сам знає, що його лодія — розсохлась, відколи він її витягнув із болота шістдесятництва. Доля його дописується трагічно. Боляче мені за нього, як боляче.
Оце прочитав у “Вітчизні“ (№ 1) низку оповідань Є.Гуцала. Останнє в добірці оповідання — прекрасне, як на мене. Десь на рівні Мопассана чи що.
Валю, я вже писав, що збірка Саші Чорного — в Донецьку. Може, Маруся тобі перешле. Але гірко мені, що його стали читати. Він — цинік. Я ж не люблю циніків, як і цинічного життя, яке поет із болем описує.
"Вчера мой кот взглянул на календарь И хвост трубою поднял моментально, Потом подрал на лестницу, как встарь, И завопил тепло и вакханально: «Весенний брак! Гражданский брак! Спешите, кошки, на чердак…» (Саша Чорний. Пробудження весни)
Мав велику відраду прочитати книгу про сучасну Іспанію. Стільки там повчального, стільки ідентичного історичного досвіду. Такі вони, іспанці, молодці, що з’європеїзувалися — попри всю свою монархо-католицьку традицію. Одне слово, вони вийшли з кола “неповнолітніх націй“ — рішуче і майже безболісно. Дуже цікаво.
Забув сказати: у Дмитра є добрий захисний щит. На цьому щиті напис: Не треба. Обридло. Він уживає його досить вдало, хоч я волів би тут од нього меншої майстерності. Його шлюбні наміри мене, признатись, зворохобили. Я не буду казати нічого, бо не знаю нічого. Покладаюсь, Вальочку, на Твій розсуд. Ці акселерати мають свою логіку (коли це називати логікою!). Нам, може, лишається тільки ждати, а що з того всього вийде. Зрештою, нічого страшного нема. Звичайно, хлопець ще зовсім зелений, але, може, це врятує його од химериків перехідного віку. Отож, покладаюся і на ясний розум Дмитра, на його щирість велику, на його чистоту. Отож, чекаю Ваших подальших звісток. Нагадаю тільки, що ми, Стуси, могли б повторити за Гайяватою:
ми із роду давніх азрів, як полюбим — вже до гробу.
Ну ось, мабуть, і все. Чим я займаюся? Головне — англійською. Був на лікарні 2 тижні — в грудні. Зробили рентген — чергова перевірка. Чуюся краще, ніж раніше. До лікаря не йду, займаюся трохи фізичними вправами — для бадьорості духу і як засіб до спання (інколи накидається безсоння). Зараз більше читаю, менше пишу. Додаю карточку для мами.
До речі, дістав із Донецька 50, а од Тебе — 20 карб. Дякую. Коли б Ти мене побачила при цьому, то знала б, як я вмію червоніти од сорому. Отож, не вганяйте мене в краску — своїми висиланнями!
А бандеролі покищо — немає. Чи то не видають мені, чи то — за всіма клопотами — Ти забула про неї. Не біда. Надішлеш пізніше.
А поки — цьомаю Вас, любі мої — Вальочку й Дмитре. Зичу Вам щонайкращого.
Привіт рідним, друзям.
В “Известиях“ (кінець січня) побачив фото Івана Марчука. Ну й зістарівся ж він — не впізнати!
Сердечне — Василь 1.2.85 року