Публіцистика17 лютого 2021

Лист до ЦК КПУ (Копія: до КДБ при Раді Міністрів УРСР)

Василь Стус. Київ. Кінець 1960-х.

Нині зрозуміло кожному, що ми живемо напередодні якихось істотних змін. Про те йдеться і в самвидавівських текстах, і в промовах на пленумах ЦК, в розмовах пасажирів, і в інтимних сімейних радах.

Останнє десятиріччя було періодом майже систематичного погіршення матеріальних і духовних умов існування. Продовжується загальна девальвація цінностей — від курсу карбованця до багатьох економічних, політичних, етичних і естетичних понять.

Певен, що сьогодні є багато таких питань, необхідність розв'язання яких майже однаково відчувають О.Солженіцин і Ю.Андропов, В.Нікітченко і В.Мороз, В.Козаченко і І.Дзюба, І. Світличний і М.Шамота.

Потреба здорового діалогу все зростає. Необхідний референдум з багатьох питань. На жаль, здорове обговорення багатьох питань заборонене. Щоправда, це обговорення ведеться, але в ненормальних умовах — або на закритих партійних засіданнях, або в самвидавівській літературі. А ненормальність умов заважає віднайти істину, вона призводить до того, що навіть віднайдена істина залишається ненормальною: існуючи тільки для окремих, будучи "таємницею", вона викликає природний опір загалу.

Відсутність потрібного діалогу створює прекрасний ґрунт для перебільшення незгод, розбіжностей. Кожен із учасників мовчазної дискусії сприймається ніби через збільшувальне скло. Людина, що має іншу позицію, сприймається протилежною стороною за... ворога!

Ось приклад того, як ненормальні умови цілком закономірно продукують "ворогів", призводять до крайньої поляризації.

Людина В. звертається до інстанції Н. з конкретними пропозиціями. Людині не відповідають. Вона починає писати знову, її знову обходять відповіддю. Тоді В. починає обурюватись. Він пише знову, але вже в різкішому тоні. Хоч різкість викликана єдиним наріканням на глухоніму інстанцію, яка зобов'язана говорити. І що ж? Людину В. викликають в іншу інстанцію і починають погрожувати, або — в гіршому разі — надовго причиняють за чоловіком високу браму.

Ось він, цей небажаний наслідок відсутности діалогу: кожна з інстанцій знає, що В. має рацію, але його запроторюють у в'язницю, бо про це ще не час говорити. Справді: про те, що написав В., обидві інстанції заговорять років через десять (обговорюють уже сьогодні!), але поки питання стане надбанням усіх, нещасний футуролог встигне вибути строк і повернутися звідти затятим ворогом обох інстанцій. І він матиме рацію: єдиним його "злочином" стало те, що він народився на десять років раніше!

Зовсім проста і очевидна річ: людина народжується, щоб жити. І коли суспільство звинувачує людину в тому, що вона народилася раніше, ніж їй треба, це значить, що воно позбавляє її права жити. Це суспільство стає вбивцею.

Гірко відчувати, що, забороняючи людям можливість мати свою позицію в житті, наше суспільство бере на себе відповідальність за їхню духовну чи фізичну смерть. Таке суспільство назвати гуманним не можна.

Валентин Мороз (15.04.1936 р., с. Холонів, Волинської області - 16.04.2019 р., Львів) - в селянській сім'ї - публіцист та історик, знакова постать дисидентського руху. Вперше заарештований у вересні 1965 р. і засуджений до 4 років таборів. Покарання відбував у Мордовії, де написав «Репортаж із заповідника імені Берія», що був хітом українського самвидаву. У 1969 р. поширив у самвидаві статті «Серед снігів», «Хроніка опору», «Мойсей і Датан», за які 1.06.1970 р. його було вдруге заарештовано. Друге ув'язнення почав відбувати у Владимирській тюрмі. В ніч з 27 на 28 квітня 1979 р. у Нью-Йоркському аеропорту ім. Кеннеді став одним із п’ятьох політв’язнів - О.ГІНЗБУРҐА, Г.ВІНСА, В.МОРОЗА, М.ДИМШИЦЯ та Е.КУЗНЄЦОВА, - яких було обміняно на радянських громадян Черняєва та Енгера, колишніх службовців ООН, засуджених у США на великі терміни за звинуваченням у шпигунстві. З 1997 р. постійно мешкав у Львові.

Страшно боляче і соромно думати про долю Валентина Мороза, заарештованого два місяці тому за написання кількох публіцистичних статей. Це якраз той приклад, коли людині відмовляють в існуванні. Бо що значить заборонити людині думати і висловлювати свої думки? Безперечно, Валентин Мороз має непересічний талант публіциста. Це добрий людяний публіцист, часом різкий і гнівний, але не злий. Його різкість і гнівність — від бажання допомогти людям, а не від прагнення осміяти, принизити, образити. Недарма його цікавлять питання культури, народу, честі. Його рядки сповнені болю за ґвалтовану душу людини, культури, народу. Це людина найвищих етичних імперативів, мужня і чесна людина з великої літери.

В нормальних умовах з ним можна було б і треба дискутувати. Але наскільки була б безсовісна ця дискусія зараз, коли над Валентином Морозом просто чинять розправу. Чинять люди, найменше здатні до чесних і відкритих дискусій!

Вважаю, що вимагати припинення слідства над Валентином Морозом — справа честі кожної радянської людини, якій дороге добре ймення свого суспільства, краю, землі.

І я прошу Вас — зробіть все для того, щоб можлива судова розправа над Валентином Морозом не стала новою ганьбою для кожного з нас.

З повагою

Василь СТУС

28 липня 1970 р.

Тільки аутентифіковані користувачі можуть залишати коментарі. Увійдіть, будь ласка.