Ліс випустив мене з своїх обіймів, степам віддавши лагідно. Пішов глибоким снігом. Ні доріг, ні стежки — все поновила, сплутавши, зима.
І як тут зможеш вибитись на шлях, коли ти сам, мов дерево, котрому верхів’я зрізанo. Коли тобі якийсь неспокій душу облягає, ще й примітає віхола сліди!
Іти б і йти — до паморочі. Доки десь не впадеш, простерши уперед отерплі руки. Я тебе шукав, посестро-зраднице ворожко Зимо!
Вірш "Зимових дерев" має дві зафіксовані дати ранніх варіантів твору. У збірці «Зимові дерева» (1970) 31.12.1961 року – час звільнення з війська (з густих лісів Південного Уралу) й повернення в степи рідного Донбасу.
Інша дата – 28.4.1962-1963 років – період остаточного розриву з Горлівкою, її лісосмугами, школою та ліричними й любовними пригодами задля повернення до Сталіно. В біографічній площині це окреслено нетривалим періодом роботи на шахті, а з 26 березня 1963 року - літредактором в газеті «Соціалістичний Донбас». Василь Стус вважав, що це допоможе краще підготуватися до вступу в аспірантуру Інституту літератури в Києві. Збагнувши безперспективність викладацтва в умовах Донбасу, поет готує себе до наукової діяльності. Зима 1962-1963 років – також період найбільш активної участі Василя Стуса в діяльності поетичної студії «Обрій», де, згідно зі спогадів керівника Йосипа Курлата, поет більше виступає як критик, а власні вірші читає нечасто.
У рукописі одного з ранніх варіантів твору є присвята "В.К.", пізніше знята автором. Очевидно це спогад про литовського товариша по армійській службі Вінцаса Кузміцкаса, якому присвячено вірш «Холоднозорий присмерк приуральський…».