(15 травня 1845 — 15 липня 1916) Біолог, патолог, імунолог, бактеріолог
Лауреат Нобелівської премії з медицини та фізіології 1908 «За вивчення імунної системи»
Ілля Мечников народився 15 травня 1845 р. в селі Іванівка Куп'янського повіту неподалік Харкова. Його батько, Ілля Іванович, офіцер царської охорони в Санкт-Петербурзі, ще до переїзду в український маєток програв у карти більшу частину посагу дружини та родинного майна. Мати, Емілія, була дочкою Льва Невахо-вича, багатого єврейського письменника. Вона сприяла тому, щоб Ілля, молодший із п'яти дітей, обрав кар'єру вченого.
Хлопець блискуче вчився в Харківському ліцеї. Критичну статтю про підручник з геології, яку він написав у 16 років, опублікував один із московських журналів. 1862 р., завершивши середню освіту із золотою медаллю, Мечников побажав вивчати структуру клітини у Вюрцбурзькому університеті. Захоплений, він вирушив до Німеччини, навіть не довідавшись, що заняття почнуться аж через шість тижнів. Поблукавши один у чужому місті, без знання німецької мови, вирішив продовжити освіту на батьківщині. З Німеччини привіз російський переклад книги Ч.Дарвіна "Походження видів шляхом природного відбору". Юнак стає прихильником дарвінівської теорії еволюції.
У Харкові Мечников за два роки освоїв чотирирічний університетський курс природничого відділення фізико-математичного факультету. Знайомий з особливостями будови тварин нижчого ряду (хробаків, губок та інших простих безхребетних), Мечников дійшов висновку, що, за Дар-віном, у будові більш високоорганізованих істот повинні виявлятися риси, подібні до рис низькоорганізованих, від яких вони походять. Протягом трьох наступних років він заглибився у вивчення ембріології безхребетних різних регіонів Європи. У 1864 р. працював на острові Гельголанд у Північному морі, потім — у лабораторії Рудольфа Лейкарта в Несені (біля Франкфурта-на-Майні), а в 1865 р. переїхав до Неаполя, де співпрацював із молодим російським зоологом О.Ковалевським. Спільна робота, у якій вони показали, що зародкові листки багатоклітинних тварин є гомологічними (тобто демонструють структурну відповідність), як і повинно бути у форм, пов'язаних спільним походженням, принесла їм премію Карла Ернста фон Баєра. Мечникову було 22 роки. Тоді ж через Надмірне перевантаження в нього стали хворіти очі. Недуга мучила його п'ятнадцять років, не даючи самостійно працювати з мікроскопом.
1867 р. Мечников повернувся до Російської імперії і захистив дисертацію "Історія розвитку Sepiola" (на звання магістра зоології), присвячену ембріональному розвиткові риб і ракоподібних. Його обрали доцентом кафедри зоології Новоросійського університету в Одесі. У 1868-му Ілля Ілліч захистив дисертацію "Історія розвитку Nebalia" (на звання доктора зоології) і став доцентом Петербурзького університету.
Його особисте життя було драматичним. 1869 р. він одружився з Людмилою Федорович, хворою на туберкульоз. Дітей вони не мали. Через чотири роки дружина померла, й Мечников намагався покінчити життя самогубством, випивши морфій. Його врятували.
1875 р., викладаючи в Одеському університеті, він познайомився з 15-річною студенткою Ольгою Бєлокопитовою і одружився з нею. У цьому шлюбі Мечников так само не мав дітей, але по смерті батьків Ольги (в один рік) подружжя стало опікунами двох її братів і трьох сестер. Ольга помирає від черевного тифу. Мечников знову хоче вкоротити собі віку, цього разу через ін'єкцію збудників поворотного тифу. Він тяжко перехворів, але видужав. Причому хвороба зробила його більшим життєлюбом і викликала... поліпшення зору.
У 1870—1882 рр. Мечников був професором кафедри зоології і порівняльної анатомії Новоросійського університету. Та, попри талановите викладання й публікацію низки помітних досліджень, він мусив залишити вуз через постійні сутички з ортодоксами від науки. Почав співпрацювати з Херсонським і Одеським земськими управліннями, активно брав участь у розробці заходів боротьби зі шкідниками сільгосп-культур, водночас очолював першу в імперії пастерівську бактеріологічну станцію, створену для боротьби зі сказом та іншими інфекційними хворобами людини й тварин. У заснуванні цього закладу (нині — Одеський науково-дослідний інститут епідеміології та мікробіології ім. І.Мечникова) брали участь видатні українські вчені, учні Іллі Ілліча М.Гама-лія та Я.Бардах. Реакційна верхівка й чорносотенна преса всіляко гальмували роботу Мечникова. Він відмовився від керівництва станцією і прийняв запрошення Луї Пастера очолити лабораторію у створюваному ним у Парижі інституті. Уся дальша діяльність Мечникова пов'язана з Пастерівським інститутом, де він створив школу мікробіологів, паразитологів та імунологів. Водночас Ілля Ілліч ніколи не поривав з батьківщиною і неодноразово (1894, 1897, 1902, 1909 і 1911) приїжджав до Росії. У його паризькій лабораторії постійно чи тимчасово (як стажисти) працювали численні російські лікарі, які стали його учнями і послідовниками. Але коли 1913 р. обговорювали питання про запрошення Мечникова на посаду директора Інституту експериментальної медицини в Петербурзі, він категорично відмовився, мотивуючи незгоду реакційною політикою російського уряду в галузі освіти.
1882 р. Ілля Ілліч якийсь час працював у Мессіні, в Італії. "У Мес-сіні, — згадував він пізніше, — стався перелом у моєму науковому житті. До иього зоолог, я відразу зробився патологом". Відкриття, яке різко змінило хід його життя, було пов'язане зі спостереженнями за личинками морської зірки. Вивчаючи їх, Мечников помітив, як рухливі клітини оточують і поглинають чужорідні елементи подібно до того, як це відбувається під час запальної реакції в людей. Якщо чужорідне тіло було достатньо мале, блукаючі клітини (їх він назвав фагоцитами, від грецького "фагос" — "пожирач") могли цілком поглинути прибульця. Гіпотезу про захисну роль фагоцитів Мечников виклав у доповіді на VII з'їзді російських натуралістів і лікарів, який відбувся 1883 р. в Одесі.
Мечников не першим спостерігав за лейкоцитами тварин, які пожирали "непрошені" організми, включно з бактеріями. Вважалося, що процес поглинання служить головно для поширення чужорідної речовини по всьому тілу через кровоносну систему. Ілля Ілліч, як ембріолог, мав цьому інше пояснення. У личинок морських зірок рухливі фагоцити не тільки оточують і поглинають чужий об'єкт, а й ресорбують і знищують інші тканини, яких організм уже не потребує. Лейкоцити людини і рухливі фагоцити морської зірки ембріологічно гомологічні, бо походять із мезодерми. На цій підставі Мечников зробив висновок, що лейкоцити, як і фагоцити, насправді виконують захисну або санітарну функцію. Далі він продемонстрував діяльність фагоцитів у прозорих водяних бліх. "Згідно з цією гіпотезою, — писав згодом Ілля Ілліч, — хвороба повинна розглядатися як боротьба між патогенними агентами — мікробами, які надійшли ззовні, і фагоцитами власне організму. Лікування означатиме перемогу фагоцитів, а запальна реакція буде ознакою їхньої дії, достатньої для запобігання атаці мікробів".
Результати вивчення ролі фагоцитозу в імунітеті Мечников виклав у книзі "Несприйнятливість в інфекційних хворобах" (1901). Теорія фагоцитозу викликала велику полеміку, і йому довелося довго її захищати. Проте основні факти, закладені в основу теорії, одержали визнання. Після блискучих виступів Мечникова на конгресах у Будапешті (1894) і Парижі (1900) фагоцитарну теорію прийняли остаточно.
Наприкінці XIX ст. відкриття Пауля Ерліха і талановитого учня Мечникова Жуля Борде поклали початок вченню про антитіла, обгрунтувавши хімічне розуміння процесів імунітету. У зв'язку з цим Мечников висунув концепцію, згідно з якою хімічна й фагоцитарна теорії імунітету не є взаємовиключними, а навпаки, "можуть доповнювати одна одну". Визнанням заслуг творців учення про імунітет стало присудження 1908 р. Мечникову й Ерліху (спільно) Нобелівської премії. Як відзначив у привітальній промові К.Мернер із Каролінського інституту: "Після відкриттів Едварда Дженнера, Луї Пастера і Роберта Коха залишалося нез'ясованим основне питання імунології: яким чином організмові вдається перемогти хвороботворних мікробів, що, потрапивши в нього, змогли закріпитися й почали розвиватися? Намагаючись знайти відповідь на це питання, — продовжував Мернер, — Мечников поклав початок сучасним дослідженням з імунології і вплинув на весь хід її розвитку".
Наступний етап наукової діяльності Мечникова пов'язаний із роз-робкою проблем старіння і смерті. Зважаючи на свої численні спостереження за атрофічними процесами, Мечников поставив перед собою завдання досліджувати роль фагоцитів у явищах старечої атрофії. 1903 р. Ілля Ілліч опублікував книгу, присвячену "ортобіозу", або вмінню "жити правильно", яку назвав "Етюди про природу людини". У ній ішлося про значення їжі та необхідність вживання великої кількості кисломолочних продуктів чи кисляку, заквашеного з допомогою болгарської палички. Ім'я Мечникова пов'язане з популярним комерційним способом виготовлення кефіру, хоча вчений не одержав за це ніяких грошей.
Проблему старості й смерті Мечников розглядав як у еволюційному плані, так і з філософсько-етичних позицій. Він шукав у органічному світі явища "природної смерті" і закликав домагатися "повного і щасливого циклу життя, який закінчується природною смертю". Ці настанови вченого відображені в його "Етюдах оптимізму" (1907). І хоча багато чого в припущеннях і уявленнях Мечникова про старість і смерть не підтвердилося наступним розвитком науки, за ним залишається беззаперечна заслуга ініціатора наукового підходу до вивчення цих явищ.
Важливе наукове значення мають роботи Мечникова з вивчення азіатської холери, задля якого вчений експериментував, окрім тварин, на собі та своїх співробітниках. Ці дослідження допомогли встановити етіологічне значення вібріона, відкритого А.Кохом. Мечников іще 1888 р. використовував туберкульозну інфекцію як модель, на якій можна було показати дієвість фагоцитарного апарату захисту організму від хвороботворного агента. 1911 р. Ілля Ілліч із групою співробітників почав вивчення епідеміології туберкульозу в калмицькому степу. Висновки їхні мали величезне теоретичне і практичне значення. Зокрема, було доведено, що людина не має вродженого імунітету до туберкульозу і що той чи інший ступінь захворюваності на нього зумовлений соціально. Ці висновки не втратили актуальності й нині, коли людству усе ше загрожують епідемії, здатні забрати тисячі життів.
Мечников відомий і як автор низки робіт з історії науки, які мають характер спогадів про добре знайомих йому вчених і про події, учасником яких він був. Найбільшим його доробком з історії науки є книга "Засновники сучасної медицини", яка вийшла 1915 р. російською і французькою.
Серед численних нагород і відзнак ученого — медаль Коплі Лондонського королівського товариства, звання почесного доктора Кембріджського університету. Він був обраний членом Французької академії медицини і Шведського медичного товариства.
Перенісши кілька інфарктів міокарда, Ілля Ілліч пішов із життя 15 липня 1916 р. в Парижі, проживши сімдесят один рік. Там він і похований.
Бедрик-Білан Х., Безносик А., Гнатюк М., Громовенко Л., Кучер В., Ламонова О., Малишевський І., Музиченко Я., Пушкаш О., Рогозовська Т., Семака Л., Стус Д., Цалик С., Шинкарук М., Шугай О., Юсов С., під загально редакцією д. філос. наук, канд. іст. наук Ю. Павленка. 100 найвідоміших українців. - К.: ТОВ "Автограф", ТОВ "КД "Орфей" 2005. - 640 с.