Рецензія на вихід 1-го тому "Повного зібрання творів" Василя Стуса.
Поява першого тому 15-томного «Повного зібрання творів» Василя Стуса дійсно сприймається як радісне диво, як раптовий проблиск райдуги на грозовому небі затяжної війни. Вражають і обсяг видання (600 сторінок), і його структура, і бездоганний науковий апарат, і художнє оформлення. Щойно глянеш
на книжку та візьмеш до рук, як виникають майже містичні асоціації. Тверда, мов камінь, палітурка вабить такою ніжністю яскравого бузкового кольору, що товстезний фоліант здається легким, живим, ледь не запахущим. І на бузковому тлі горять, як вогонь багаття, золоті літери: Василь Стус. Том 1.
Це ж його, Стусове, райдерево — саме так здавна називали в Україні бузок! Він ввижався поету в невільничих снах: там син уявляється букетом бузку, «зарошеним у радості», дружина – бузковою гілочкою, дим колимського багаття — бузковим кущем, що виростає в небі. І в денних спогадах про Київ так само поставало небесне видиво: «Десь цвіте Софія, мов бузок».
Всередині книжки колористичним «кодом» стає поєднання чорного та бузкового. Безпросвітна темрява табірних ночей, чорнота «чужої стерні» — і сяйво рідного райдерева, мов світло вічності… Усе це сприймається як емоційний камертон, що має визначати першу реакцію читача, який відкриватиме для себе Стуса.
А інтелектуальним камертоном стане для нього вступна стаття «Василь Стус:
контексти творчої історії». Назва цієї передмови, написаної Дмитром Стусом, є дуже влучною. По-перше — тому що життєтекст Стуса є саме унікальною творчою історією, у якій «доля стає ніби творчим актом, в якому людина вибудовує себе і різьбить своє обличчя настільки відповідально, що перед смертю важко навіть добрати, де текст, а де реальність». По-друге — контексти розуміння цієї історії вкрай важливі: вони зміцнюють довіру читача до поетичного слова, увиразнюють нерозривність, за висловом Івана Франка, «життя та штуки», короткого людського існування і безмежного простору творчості.
Важливим є те, що у передмові окреслено та проаналізовано як «зовнішні» контексти, пов’язані з драматичними (вже з дитячих років) обставинами поетового буття, так і «внутрішні», визначальні для духовного розвою. Їхня взаємопроникність обумовлена, на переконання автора передмови, трьома формотворчими основами «буттєвої й творчої філософії Стуса: “вірністю Долі”, самособоюнаповненням, квітуванням». Витоки цієї філософії слід шукати саме в ранньому періоді творчості поета.
Рання поезія Василя Стуса представлена у першому томі поетапно. Спершу вірші, написані у студентські роки в Донецьку (1955-1959); під час служби в армії на Полтавщині та Південному Уралі (1959-1961); у горлівсько-донецький період (1961-1963) та в перші роки перебування у Києві (1963-1965). Дмитро Стус називає це творче десятиліття «робітнею», у якій визрівало поетове Слово. Попри очевидну недосконалість окремих віршів, тут уже є «чимало образків, сюжетів, вражень і тем, які пізніше будуть настільки щільно впаяні в нову естетику, що майже не відчитуються без цього попереднього знання». Цінна заувага! В такий спосіб майбутній читач налаштовується і на розуміння «нової естетики», і на автоінтертекстуальність як важливу складову «палімпсестної» техніки Стуса.
Ще одна передмова, «Від упорядників» (Маргарити Єгорченко, Галини Почверук, Дмитра Стуса), містить історію підготовки цього — третього — наукового багатотомного видання, розпочатого лише у 2024 році (тоді як перший том з’явився вже навесні 2026). Тут також розповідається про два попередні видання та про етапи поточної роботи. Подається інформація про орієнтовну структуру 15-томника та зміст кожного з томів; про специфіку добору, опрацювання та подачі текстів (учнівські та незавершені вірші раннього періоду увійдуть до пізнішого тому); про численні нові матеріали, що будуть опубліковані. Зокрема, заплановано видати «два розшифрованих зошити з нотатками Василя Стуса, які поет вів у 1972 році під час слідства»; Стусів переклад міфологічного словника; конспекти з рефлексіями поета на відомі тексти української та світової класики. У новому науковому виданні значно уточнено датування великої кількості поетичних творів, і вперше ранні вірші Стуса подаються за часом і місцем їхнього написання. У першому томі третину текстового матеріалу складають поезії, що публікуються вперше.
Маю принагідно розповісти історію, пов’язану з подосі не відомими читачеві творами, — історію про справжнє диво, не в переносному а в прямому сенсі. Бо дивом є те, що доводить невипадковість «випадкових» збігів; це мить поєднання відкритого й потаємного — того, що хоче і має бути явленим. Для людини, котра переживає диво, воно часто стає знаком, свідченням правдивості обраного шляху і запорукою досяжності мети.
Таке сталося і з Маргаритою Єгорченко. Як одна з упорядниць і редакторок 1 тому, знана дослідниця творчості Стуса, вона такий тривалий час працювала з архівами поета, що, здавалось би, вичерпно вивчила всі наявні матеріали. Та все ж, коли том уже верстався, щось знову потягло до
архіву. Оте «щось» було невідомим, ніким раніше не поміченим віршем — єдиним поетичним текстом, вписаним у блокнот, який містив суто «прозаїчні» записи. Вдалося умовити верстальника призупинити роботу і знайти місце для тексту, котрий мав би стати і епілогом до ранньої поезії Стуса, і прологом до подальшої життєтворчості, її «передсердям».
Цей вірш, датований 10 травня 1965 року, є свідченням профетично-провіденційної сутності поезії, бо тут є пророцтво «голгофського шляху» та «тиранії» власного духу, і чіткий вольовий імператив, цією шляхетною
«тиранією» зумовлений. Вірш може стати відправною точкою автоінтертекстуальності Стуса і є цінним матеріалом для виявлення констант його художнього мислення (домінантні образи, ключові мотиви, характерні прикмети ідіостилю).
Розірвати цей текст на цитати неможливо, бо вірш напрочуд цілісний, написаний «на одному диханні» (про що свідчить і збережене в публікації синтаксичне оформлення твору). Хочу навести його без скорочень:
* * *
Що мені передсердя? І що мені мій Біль безсонний опівночі? Тліє цигарка. Шпарко вітер у шиби несеться, і шпарко проливається горлом мій розпач німий! Десь мій друг попеліє за гратами віку, Десь мій ворог, шаліючи, точить ножа, Як мечами кружляють — то п’ють оковиту Їхній шлях — то не шлях, і стежа — не стежа. Друзі — теж не твої. А твої — воріженьки. А твої — зимні ранки, і цегли шматки. А з тобою — добою німуючий шепіт, Мамин погляд і батькові руки-грудки. Це — твоє і немає вже більше нічого: ані правд, ані кривд, ані слів, ні молінь. Покоління мовчить, упокорене богу, бог смакує покору нових поколінь. Це — твоє. Самота в одинадцять квадратів Майже заячих метрів. Чотири кутки, Шиб чотири і рами заплакані грати, і зав’южені снігом потомні віки. Що ж мені передсердя? І що мені — серце? Що мені цей Голгофи чорніючий горб? Не картайся — живи. І конай. І не сердься на вгодоване юрмище урвищних морд. Ти один — перед пам’яттю свого дитинства. Ти один — перед правдою впертих долонь. Ти один — і тебе береже материнське пересивіле огнище спалених скронь. Це — лиш червонокрівець твоєї Вітчизни, Це — лиш цяточка, сповнена гомону вен, Ти ж — то цяточка цяточки. В радості видній по голгофах здіймається небо нове, Де як рани розверзлися межі терпіння. Хай ти раб, але й власного духу тиран. Перечáділі ранки колошкають півні. І кінець! І мовчи! І рушати пора! 10. 5. 1965
Ось він — підсумок першого десятиліття (1955—1965) творчої історії Василя Стуса, до «рубікону» — подій у кінотеатрі «Україна» 4 вересня 1965 року, після яких остаточно визначилася доля поета. Але вибір уже було зроблено.
Щодо дати написання вірша, то мені чомусь видається закономірним, що я саме 10 травня завершую цей свій відгук: дата вписується в загальний контекст дивних збігів…
Утім, ще варто згадати іконографію «бузкового» тому. Світлини відібрані та розміщені дуже вдало — це своєрідний документальний сюжет, що ілюструє ранні етапи становлення Василя Стуса як Людини і Поета та засвідчує унікальну цілісність і красу його особистості. На всіх світлинах бачимо спокійне, приязне, відкрите й навдивовижу прекрасне обличчя, від якого важко відірвати очі. Вражають природність і виразність зафіксованого об’єктивом жесту, що
незмінно передає відчуття внутрішньої свободи і «самособоюнаповнення», здатного забезпечувати духовну незалежність і долати силу життєвих обставин. Запам’ятовується погляд — уважний, проникливий і якийсь всеохопний, так ніби юнак у солдатських строях дивиться водночас і довкола себе, і всередину власної душі. Погляд милосердний, та разом з тим вимогливий, який викликає асоціації і з образом Христа, і з іконою «Усевидюще Око» (символічним зображенням Пантократора).
Прекрасний, незламний, переможний — таким закарбується в читацькій уяві образ поета. Саме таким Стус потрібен нам зараз. Зараз — як ніколи раніше. Бо він став символом протистояння «підлим і скупим часам» (як визначив добу тоталітаризму Микола Зеров ще на початку 1920-х у вірші «Чистий четвер»). Підлим — бо вимагали від людини зради, сліпої покори, ницого лицемірства, пристосуванства. Скупим — на чесність, щирість, людяність і любов, які випромінює Стус. Він повертається. Як і обіцяв, — вертає, обернувшись до життя, аби сповна відкритися співвітчизникам, а надалі й усьому культурному світові. Адже у Франції вийшла друком книга вибраних поезій Стуса в перекладі Жоржа Ніва (теж 600 сторінок, як і в нашому першому томі майбутнього 15-томника).
Тож доброї путі новому Повному зібранню поетових творів! І уклінна дяка всім, хто доклав і докладатиме трудів та любові (і чималих коштів…) до здійснення цього надважливого проєкту.
Київ, 10 травня 2026 року