Мені здалося — я живу завжди

Мені здалося — я живу завжди. Неначе в сні було моє дитинство. Неначе в казці я пройшов цей вік, і мій вінок, де квітло двадцять весен, уже пожовк, осипався, опав. Прозора незглибимість пойняла, оплівши плеском лоскотним проміння дитинне серце. І забутим ранком човном безвесельним замрівся світ. Вода застигла. Сонце відтремтіло. Дитинство загубилось серед дня. Той день — марудний день! Забатожіли, завирували, пролились шляхи, і рідна хата попливла за плотом і попливла із горла гіркота. Весна! весна! — від поночі до рання. Весна — в вікно, на дах, на капелюх, весна в колючі воронові гнізда, весна на кригу і від берегів — на течію, на вир, на чорториї весна правує серцем, як веслом, весна збігає і збігають роки, вже й вечори попереду біжать. Розвидніло на білому папері. На цілий аркуш видовжився день. І дні подовжені замиготіли в моєму відривнім календарі.

IX. 1963

Тільки аутентифіковані користувачі можуть залишати коментарі. Увійдіть, будь ласка.